Ці жарти скоріше нагадували маячіння божевільного, таким понурим гумором від них віяло, і Веретелюк врешті не витримав:
— Та замовчи ти, пришелепкуватий, досить уже! Хочеш женитися — женись, хай тобі трясця! Я вже обіцяю тобі і за свідка бути, але не плещи язиком!
По тому приятелі довгенько лежали мовчки, кожний думаючи своє.
Перед вечором Ігор ішов до Кобзаренків з твердим наміренням: освідчитися Марусі, попросити її руки і вже раз скінчити з тим дурним становищем! Правда, був приготований на те, що знову щось стане на перешкоді, але постановив не зважати ні на що. Витягне її з хати, хоч би там і повно людей було, буде говорити, хоч би там і не знати яка знову трагічна новина з’явилася, і не числитиметься з хворобою, хоч би дівчина і в ліжку лежала! Кінець!
Маруся, мов би чекала на нього, стоячи спершись на хвіртку, обіллята щедрою позолотою заходячого сонця, і світилася більше, ніж коли.
— Що з тобою вчора сталося? — зустріла його питанням. — Ми з татом заснути не могли і все вгадували.
— Поясню тобі, Марусино, все! — сказав бадьоро, стискаючи особливо сильно її руку. — Сьогодні поговоримо за всі часи. Але я попрошу тебе вийти зі мною. Підеш?
— О, — зашарілася густо дівчина, — то мусить бути справді щось надзвичайне... Гаразд! Он і тато йде. Щось він сьогодні пізно... Чи знову де не пив?..
Але Кобзаренко був цілком тверезий, лиш дуже суворий і пригноблений. Мовчки привітався з Ігорем і попростував разом з молодими до хати. В хаті відразу сів і почав терти то чоло, то потилицю, глибоко і важко зідхаючи.
«Ну, як же! — подумав Ігор. — Звичайно, мусіло щось статися. Але нічого не поможе, ні! Хай буде, що завгодно, а розмови не відкладу!»
Маруся з непокоєм слідкувала за батьком і несміливо спитала:
— Будете митися, тату? Вечеря перестоїть...
— Та вже ж, — розсіяно відповів Григорій Степанович і додав, очевидно, до своїх думок: — Ех, горе, горе!..
— Кожний день, тату, горе, але ви не гризіться так. Ідіть митися і сорочку чисту візьміть.
Але й при вечері Григорій Степанович був дуже мовчазний, зідхав, тер чоло і пив чарку за чаркою, аж Маруся нагадала:
— Тату, не пийте стільки. Вам же шкодить...
— Ех, дитино, життя мені ще більше шкодить. Як голову задурманю — воно ніби й легше.
— Та що вам сьогодні?
— Е, не все й тобі знати — постарієшся скоро. Ми з Ігорем вийдемо на двір, поки ти тут упораєшся. Я ще мушу в одне місце скочити...
— Тату, — несміливо обізвалася Маруся, — Ігор хоче піти трохи пройтися. Можна?
— Та йдіть, коли хочете, — згодився Кобзаренко. — Тільки довго мені не будьте.
Вийшли й посідали під грушами.
— А я оце від Сірків, — почав Кобзаренко. — Нещастя у них: Стешка вчора хотіла на себе руку наложити, сірників наїлася, есенції оцтової напилася, і не знати, що з нею буде...
— Що?! — кинувся Ігор. — Стешка?! Та не може бути!
— Еге ж, — тягнув далі Григорій Степанович, не звертаючи уваги на Ігореві слова, — звів її якийсь босяк і непорожню лишив, а сам жонатий. Добра б йому, проклятому, не було! Та ж то ще дитина — на Покрови їй щойно шістнадцять буде...
— Це неймовірне, що ви оповідаєте! — чудувався Ігор. — Стешка!.. Ну й що лікарі кажуть? Де вона?
— Вона вдома на горищі лежить, а лікаря коло неї не було.
— На горищі?!
— Атож. Батько на очі її бачити не хоче і з хати викинув — то вона, бідна, на горищі. Ех, горе, горе!..
Ігор зарвався з місця і вхопив Кобзаренка за руку:
— Ходім!
— Куди підеш?
— Підемо до Сірків! — безапеляційно сказав Ігор, враз забувши свою попередню постанову. — Лікаря треба покликати, до лікарні забрати, рятувати, а тому вашому, — вибачте, — дурному кумові треба сказати...
— Чекай, чекай, голубе! — визволив свою руку Григорій Степанович. — Не так воно просто. Коли б так легко було, я б не сидів оце з тобою.
— Ходім, ходім, потім будемо говорити! — настоював Ігор.
— Та сядь ти, гарячка! — розсердився Кобзаренко. — Слухай, що казатиму..
Ігор сів.
— Ну? — спитав нетерпеливо.
— От тобі й «ну»: Стешка ж неповнолітня, а той паршивець в НКВД працює. Покличеш лікаря — лікар дасть знати до міліції, а міліція почне справу розслідувати. По ниточці до клубочка, а він їй пригрозив, що, коли тільки його видасть — на всій родині помститься.
Березовський безрадно опустив руки: Справді, що в такому випадку можна зробити? Можна лаятися, можна проклинати, можна душитися від обурення. Але помогти?..
— Як же це сталося? — спитав. — Куди ж батьки дивилися, коли донька з жонатим енкаведистом женихалася, та ще й неповнолітня?!.