— Ніхто не знав, що він енкаведист і що жонатий. Приїхав сюди з Києва у командировку, казав ніби технік залізничний, чи інженер. Там такий поштивий, та огладжений — хоч до рани його приклади, і гарний, собака, як мальований! У родину до кумів уліз і в одно їм співав, що тепер дівчата, мовляв, такі й сякі, а він би хотів дівчину молоду, незіпсовану і зі статечної родини. Казав, що чекатиме і рік, і два... Куми, правда, ще й не надумалися, але Стешка вже наперед подумала... А тоді, він, як звіявся, кума щось почала догадуватися і присікалася до Стешки. Стешка плаче, але все «ні» й «ні». Аж оце щось тиждень тому щезла з дому, записку лишивши, що їде того босяка шукати. У Києві таки зараз на станції й допиталася. А він сидить, гаспидова душа, уже в уніформі залізничного НКВД. Там їй і сказав, що жонатий. Стешці гроші давав, щоб вона до лікаря пішла і плід зігнала, навіть якогось лікаря знайшов, що мав це зробити. Так Стешка не схотіла: «Поїду, — каже, — додому і там на себе руку наложу. Але перед смертю хочу батьків побачити». А він їй таке: «Їдь, куди хочеш. Тільки знай: мене вмажеш — не жити ні твоєму батькові, ні твоїм братам! Я вас, гадів, добре розкусив і знаю, яким ви духом дишете. Подякуй мені, що я досі вас не запакував туди, куди вам належиться...» І тепер таке: мало, що дівчина енкаведівського байстрюка носитиме, то ще й покривати його батька треба. Ех, горе, горе!..
Березовському лють забивала памороки, і він не міг всидіти на місці.
— Ходім! — сказав ще раз. — Того так лишити не можна. Сталося — пропало. Але вашого кума треба вилаяти, щоб мудрішим був, лікаря треба знайти, заплатити, щоб рятував і щоб зробив аборт.
— І ти тієї самої? — суворо спитав Кобзаренко.
— Що?
— Та про аборт. Лікаря кликати, щоб одному життя рятував, а друге життя і дві душі до того погубив?! Ні, голубе, ні в Кобзаренків, ні в Сірків на такий гріх пекельний ніхто не піде.
Ігор остовпів:
— То ви хочете, щоб Стешка родила?!
— Ніхто того не хотів, але, як сталося, — мусить родити. Кум каже, що готовий і сам загинути і синів на страту віддати, а до такого гріха страшного не допустить.
— Григорію Степановичу, вибачте мені ще раз, але це — ідіотизм! — крикнув Ігор. — Приносити цілу родину в жертву через одного енкаведівського виплідка — це... ще... Це взагалі не має назви!..
Кобзаренко сумно похитав головою:
— Ех, хлопче, хлопче!.. Не віриш ти в душу, а тому й простих речей не розумієш. Наше життя на землі — мить, а по смерті — вічність. Зробити так, як оце ти кажеш...
— Гаразд, гаразд, — досадливо урвав Ігор. — Знаю вже, що казатимете. Це — не моє діло, врешті решт. Але рятувати ту нещасну дівчину треба! Забрати її до хати з горища і не добивати докорами, а підтримати! Ходім!..
— Ото зарядив: «Ходім, ходім!». Ти думаєш, що я не подумав уже про рятунок? Фельдшера маю старого знайомого ще з часів війни. Він знає більше, ніж який лікар. І вже ходив до нього. Дав ліки поки що, а прийти зможе аж уночі, бо до десятої в лікарні працює. Цей поможе, і ліки дістане, і пари з уст не пустить. Тільки рано ще. Ось почекаю до десятої — і піду.
— А, тоді інша справа, — трохи заспокоївся Березовський. — Але ви вже там того свого кума вилайте на всі боки і від мене додайте. І що за логіка у нього?! До аборту допустити не хоче, а смертельно хвору дитину з хати на горище викинув! Це вже не по-людськи!..
— І я кажу, що не по-людськи, — згодився Григорій Степанович, — тільки ж, з другого боку, такої розпусти безкарно дарувати також не можна.
— Як ваш кум хоче карати — то хай карає винуватця, а не Стешку! — скипів Березовський знову. — Не будете ж мене переконувати, що Стешка розпусниця!
— Тут і переконувати не треба, — шорстко сказав Кобзаренко. — Раз пішла на таке — значить розпусниця!
Ігор обурився:
— Та що ви, Григорію Степановичу?! Яка ж вона розпусниця?! Просто дівчина молода, недосвідчена, любила його...
— Це, голубе не виправдання! Любити можна, а до всього іншого — зась! — поки шлюбу нема.
— Шлюбу? Та яке ж тепер значення ті шлюби мають?
— Ну, все ж таки — порядок: пішли до того паршивого ЗАГСу, записалися при свідках, — і вже, значить, люди знають, що то — чоловік і жінка.
— І що з того?! — горячився Ігор. — Коли б навіть Стешка і записалася, то той типок вже став би кращим?
— Не про це говорите, Ігорю Олександровичу. Його вже й могила не направить. Тільки ж, коли б Стешка почекала на ЗАГС — не було б і гріха. Раз те, що вона неповнолітня, а друге — що він уже жонатий. Не записали б їх. Жаль мені Стешки, страшний жаль, а кума ще більше жаль. Він же до цієї одиначки просто, гріх сказати, молився. Може й сам винен, що з його надмірної любови донька на довгому шнурочку ходила, — от і терпить. Терпить, мабуть, і за себе і за дитину, але тверде серце має, і за це його хвалю.