— Ого, то я таки заговорився! — поспішив Кобзаренко. — Ви також ідете?
— Так, і я піду також, — встав з лавки Ігор.
Знову не поговорив з Марусею, а тепер навіть і не хотів: те, що сказав Кобзаренко, змусило його глибоко задуматися і перевірити докладніше ще раз свою попередню постанову. Не мав відваги і викликати дівчину з хати попрощатися, лиш кинув їй знадвору: «Добраніч» і вийшов з Кобзаренком на вулицю.
Дійшли мовчки до рогу, де дорогу заступила досить ще широка калюжа, і тут Березовський пригадав, що забув калоші.
— Почекайте хвилинку, я зараз...
— Та ні, — відповів Кобзаренко. — Боюся спізнитися. Ви верніться, а я піду. Нам же однаково не по дорозі...
Вернувшись, Ігор побачив замкнені на колодку двері й здивувався: куди це могла Маруся піти? Гукати було ніяково, то ж він обійшов хату і вийшов у садок. Там серед білоцвітучих яблунь бачив дівчину. Стояла в білій батистовий суконці, одягненій, очевидно, на прохід, і скидалася на мавку, зіткану з білих тіней розквітлих дерев.
І враз видалося йому, що це зацвів маєм засніжений, мрійний вечір, що білість тільки потепліла й ожила, виповнивши повітря ніжним ароматом, не сухих яблук, а нектаром своїх пелюсток, і ті несказані слова, що замерзли у нього півроку тому назад на устах, тепер також ожили й набрали нового змісту, нової сили, нового, непереможного бажання їх сказати!.. Відразу відлетіли всі острахи, всі сумніви, всі вагання, і він спішним кроком підійшов до Марусі.
А вона плакала. Місячне сяйво матово золотилося на її темному волоссі, чолі й щоках, вщерть наповняло зеленкавим відсвітом її глибокі, темні очі й стікало двома блискучими струмочками вниз.
Пірваний чимсь всевладним, шаленим і розкішним, Ігор взяв її за руки і без слів притягнув до себе.
— Ігорю!.. — спробувала опертися вона.
— Мовчи! — вишептав пристрасно. — Мовчи!.. Кохаю тебе, розумієш?! Кохаю, кохаю, кохаю!!!
Дівчина здригнулася від цих слів і м’яко подалася, розкриваючи йому назустріч гарячі, налиті спрагою уста. А він припав до них, жадібно і твердо, німіючи від розкоші й несамовитого, солодкого болю.
Світив місяць, цвіли яблуні й співали солов’ї...
* * *
Кількома днями пізніше Ігор і Євген «женили» Василя. Обидва мали бути свідками, й умовилися, що в другій годині всі троє підуть до дому нареченої, а звідтам усі разом — до ЗАГСу. «Усі разом» означало: молоді, свідки, Маруся, яка заздалегідь мала прийти до нареченої, ще одна товаришка нареченої і Мишко — брат нареченої.
Але Ковалюк, який, звичайно, в цей день спішився більше, ніж коли, не міг не спізнитися, і то спізнився рекордово. Насамперед, в канцелярії інституту довго чомусь не могли знайти його метрики. Старого секретаря заарештовано, а новий ще не був добре обізнаний зі справами. Врешті, коли він, зіпрілий і задиханий прилетів по другій годині до гуртожитку зі своїм звичайним вигуком: «Котга це година? Десять по другій?! О, гатуйте мою дуфу, ми вже спізнилися!» і почав одягатися, виявилося, що від нового убрання відлетів і загубився з маринарки передній ґудзик. Довелося Веретелюкові бігти купувати ґудзика. А що подібного не міг знайти, мусів купувати цілий комплект інших. Поки він вернувся з купном, поки повідпорювали решту ґудзиків і попришивали нові, минула далеко й третя. А на кінець, серед поспіху й безголов’я, Василь встромив кудись метрику, і проминуло ще півгодини, поки її знайшли за підшивкою (кишеня продерлася) скинутої маринарки. Василь щохвилини кричав «гатуйте мою дуфу!» але це нічого не помогло, і, замість другої, вони вийшли перед четвертою.
— Ти вже й не спіши, — кпив Євген. — Вона досі з другим розписалася, і ми трапимо саме на весілля...
В домі молодої справді всі дуже непокоїлися і хвилювалися, лиш один Мишко був спокійним і запевняв, що наречений хоче використати до кінця свою кавалерську незалежність.
Ані гостей, ані навіть батька нареченої ще не було з роботи, і приятелів зустріла тільки господиня дому. Була там уже Маруся, була й товаришка нареченої — Зіна і ще якась родичка, що прийшла помогти приготувати вечерю.
Сама наречена — Надійка, білява, зграбна, з дуже приємним голосочком, не була гарна, але була надзвичайно мила й симпатична. Минулого року вона скінчила фармацевтичний технікум у Харкові, а тепер жила разом з батьками і працювала в аптеці.
Ледве воліла привітатися, як мати почала наглити:
— Ідіть, діти, ідіть, бо ще спізнитеся. До п’ятої години недалеко...
Поцілувала доньку й майбутнього зятя і зі сльозами в очах випровадила за поріг.