Веретелюк дуже уважно подивився йому в очі й відійшов, не промовивши ні слова..
* * *
«Кохаю, кохаю, кохаю!..»
Так, Ігор кохав і був коханим. Був навіть щасливим, але не своїм щастям, а тим, що і йому випала в цьому страшному житті одробина радости. Те саме почувала й Маруся, а тому вони обидвоє якось дуже обережно користали зі свого кохання. Дівчина не вимагала освідчин і запевнень в коханні, сама також про нього не говорила, і їхні зустрічі не раз минали без одних обіймів і без одного поцілунку.
Вони любили ходити вечорами на цвинтар, топтати взористі килими тіней, пришпилені до землі місячними стрілами, і слухати солов’їв. Поклавши руку дівчині на плечі, Ігор щось оповідав, а вона слухала його, мовчазна й зосереджена, не перебиваючи ні запитами, ні зауваженнями. Лишень коли кінчав, просила говорити ще щось:
— Оповідай, я хочу слухати...
— Що ж тобі оповідати?
— Що-набудь. Ти завжди маєш щось цікаве оповісти.
— Тобі не знудилося слухати мене цілий рік?
Вона усміхалася:
— Я б слухала тебе ціле життя: ти такий розумний!..
Він був вдячний за це признання, пригортав її міцніше до себе і починав щось нове. Цінив чистоту своєї дівчини, і навіть у хвилинах, коли скипала кров у жилах, коли уста в жадобі шукали інших уст, — ніколи не дозволяв собі ані на сміливіший дотик, ані на найменший натяк на те, що Кобзаренко свого часу назвав словом «зась». Знав, що Маруся не була Зоєю і вимагала цілком інакшого ставлення до себе. Вона вірила йому, і він мусів довір’я виправдати. Зрештою, не мусів, себто, не робив над собою ніякого примусу, бо молодість і цнота дівчини самі собою викликали пошану і служили їй найліпшим заборолом.
І лишень раз Ігореві зрадили нерви.
Якось то він прийшов саме тоді, коли Маруся кінчала обривати вишні в садку. Вийшла з-поза хати з повним відром у руках, закосичена китичками червоних блискучих ягід, усміхнена, спокуслива, як сама вишня, вщерть налита солодким соком.
— Врешті дозріла й та молода, що оце вперше зародила, — сказала вдоволено.
— Так, дозріла й молода... — повторив безтямно слова, що обвіяли його нараз полум’яним вихром.
Відібрав у Марусі відро, нетерпляче підштовхнув її у півтемні сіни і там, обплівши її дужими обіймами, пристрасно впився в гарячі уста. Світ закрутився і затанцював, жага притьмарила розум, і він підсвідомо чекав миті, коли розсудок згасне зовсім, уступаючи місце чомусь божевільно-солодкому, всевладному і потрясаючому.
— Ой, Ігорю, вишні ж!.. — скрикнула Маруся, хапаючись руками біля вух. — Подушив вишні!..
Дідько б узяв усі вишні, включно з тими, що зародили перший раз! Вони так недоречно стирчать за вухами, душаться від дотику, плямлять рукави сорочки і взагалі привертають природний стан речей, скидаючи чоловіка з неба на землю...
Злий і зніяковілий, Ігор дивився збаранілими очима на поцятковані червоним соком рукави, марно намагаючись второпати, що говорила дівчина про способи виведення вишневих плям на білій матерії.
— Візьмеш поки що татову сорочку, а я тобі цю зараз виперу і висушу, — щебетала Маруся. — Як свіжі плями, то відходять скоро...
Зробив, як радила, але все ще не міг перемогти розгуканого серця, що важко бухало в грудях. Прокляті вишні!..
Маруся тимчасом розпалювала примус, наставляла на нього великий чайник і, нічого не підозріваючи, розважала його розмовою.
— А, ти ж знаєш? — пригадала. — Стешка вже вчора виїхала до брата. Нещасна дівчина, наробила ганьби собі й цілій родині!
Він і сам недавно був такої думки, але сьогодні подушені вишні настроїли його дуже опозиційно.
— Чому ж вона нещасна, і де ти бачиш ганьбу? — спитав повільно, нервово закурюючи цигарку.
— О! — здивувалася Маруся. — Тато тобі хіба нічого не оповів?
— Оповів, але я все ж таки не розумію, при чому тут ганьба, і чому над Стешкою треба уболівати?
Був подратований і хотів у відплату подратувати й Марусю.
Бідна дівчина аж розгубилася:
— Та як?.. — і не скінчила.
А він, мружачи очі й затягаючись димом, цідив слово-по-слову, як то звичайно робив у хвилинах найбільшого хвилювання:
— Що він виявився негідником — не її вина, але вона доказала, що вже в п’ятнадцять років є зрілою людиною. Наплювала на всі забобони міщанського середовища і поступила по своїй волі. Покохала і була сміливою, послідовною і до кінця відданою своєму коханню. Не чекала, аж поки її дадуть ордер на право розпоряджатися собою. Я ніколи не був про неї високої думки, але аж тепер шаную її за відвагу: молодець!
Спантеличена до скрайніх меж, Маруся не могла нічого мудрішого сказати, крім: