— Але ж ти бачиш, як це все скінчилося?
— Нічим воно особливим не скінчилося.
— Як?! А дитина?.. Без батька...
— Ну, і що? — дрочився далі Ігор. — Подумаєш, дитина без батька! Чи, по-твоєму, краще мати батька енкаведиста?
Маруся посумніла:
— Не розумію тебе, Ігорю. Ти якось так чудно говориш...
— Чудно? Чому чудно?
— Та, бо... Кожному ж ясно, що Стешка зробила страшно, ганебно!..
Тепер Ігор відчув, що починає бліднути, що йому тверднуть уста, а очі наливаються злістю.
— Марусю! — гримнув. — Не смій такого говорити! Там, де є любов, нема місця ганьбі! Ганьба там, де люди, сходяться без любови!
Встав і заходив по хаті.
— Я ніколи з тобою на ці теми не говорив, — продовжував по надумі, не дивлячись на Марусю, — але сьогодні, коли вже прийшлося до слова, — скажу. Мусиш зрозуміти, що фізична чеснота ще нічого не означає. Можна бути фізично дівчиною, недоторканою і неприступною тілом, але душею, чи, як ти кажеш, переконаннями, — найгіршою розпусницею. І, навпаки, можна бути пристрасною коханкою і найчеснішою жінкою водночас. Важно, чи жінка йде за голосом почувань, чи за голосом розрахунку. Це є мірилом порядности!
Маруся стояла з похиленою головою, засоромлена такою пікантною розмовою.
— А чесною і порядною дівчиною заразом не можна бути? — спитала з видимим зусиллям, і голос її був хрипкий.
— Можна. Але порядність і чесність стають під сумнів, коли дівчина починає вимагати при свідках списування контракту, засвідченого штампом і печаткою, без якого не дасть свого кохання до кінця. Цим самим вона лишень доказує, що не вірить у порядність і любов свого вибранця, а тому жадає від нього розписки на вірність. Тепер подумай глибше, що з того виходить: коли не вірить ні в його порядність, ні в щирість його почувань, а все ж одружується з ним, покладаючись виключно тільки на папірець і свідків, то хто вона? Назвеш таку жінку порядною і розумною? Як же вона може віддаватися людині, якої або не знає, або підозріває її у підлоті? Як же з цим годиться її кохання? Адже кохання мусить базуватися власне на довір’ї і на пошануванні!
Маруся в глибокій задуманості похитала головою і потерла чоло.
— А все ж, Ігорю, — сказала, — ти чудно говориш... Чи ти думаєш, наприклад, що Василь і Надійка не любляться, не вірять одне одному, не шанують одне одного?
— Мене, Марусю, не цікавлять справи інших людей. Я маю власний погляд на речі й оце тобі його висловив. Можеш мені щось заперечити по суті?
У двері хтось постукав, і Маруся, не вспівши нічого відповісти, вийшла.
— Марусю, — заговорив якийсь жіночий голос, — позич мені десять рублів до вечора. Мій старий ще досі зарплати не одержав, і в хаті копійки нема.
Маруся знайшла гроші й дала. Коли вернулася, Ігор глумливо спитав:
— Чому ж ти розписки в неї не взяла?
Дівчина почервоніла й насупилася.
— Ні, справді, — усміхався злосливо Ігор, — треба було взяти розписку, або принаймні мене за свідка поставити, хоч і не сумніваєшся, що жінка віддасть і шануєш її...
Маруся насупилася ще більше і мовчки заходилася випарювати плями на сорочці...
* * *
А все ж він і тепер не знав, до чого йде оцей роман. Правда, тепер він скрізь появлявся у товаристві Марусі, не дуже то крився перед іншими людьми зі своїми почуваннями, але на рішальне слово таки не важився. Щось його в’язало й стримувало. Трохи ніяково було йому перед Кобзаренком, який не був сліпим і розумів добре, що діється. Ігор почував обов’язок дати якесь вияснення і одного разу, звівши зручно розмову у потрібному напрямку, сказав:
— Я, Григорію Степановичу, повторю вам ще раз, що не вірю в силу ЗАГСу, ані не похваляю насильного життя в подружжі, коли в ньому нема згоди. Але саме тому буду міряти не сім разів, а сто разів, щоб оженитися тільки раз — і на все життя.
— Воно, голубе, таке, — похмуро обізвався Кобзаренко: — часом чоловік міряє-міряє, думає-думає, а не вгадає все одно. Тоді мусить собі сказати: «Бачили очі, що купували...» Думати, звичайно, треба, але треба приготовитися і на те, що й терпіти доведеться. Не раз і юшка вийде пересолена, а їсти треба. А родина — це ж не юшка, що її вилляв та й іншу зварив. Про дітей треба пам’ятати. Діти — це перше!..
З того дня, коли сталося нещастя зі Стешкою, Кобзаренко більше пив, рідко коли бував у доброму гуморі, а ще рідше з ним можна було дійти до порозуміння. Видно, випадок з похресницею був тією краплею, що переповнила чарку. І дарма, що Стешка вижила і виїхала до брата, дарма, що терор почав ущухати, — Григорій Степанович усе більше хмурився і все більше пив. Опустився, мав нездорове набрякле обличчя і водянисті мішки під очима — аж неприємно було на нього дивитися. Часто задумувався, не бачив і не чув нічого довкола себе, тер чоло і повторював своє одноманітне: