Замовк і безтямно обертав замкнену скриньку в руках, а м’якенькі мішечки під очима жалібно тремтіли.
— Ключик у Марусі, — нагадав. — Вона знає також...
Сховав скриньку і засунув дощинку.
— Тепер, Ігорю, — продовжував трохи бадьоріше, — справив я для свого майбутнього зятя та й для Марусі чоботи-сап’янці. Ніхто тепер таких не носить, але я так, не для вжитку, а на пам’ятку. Лежало у мене два кусники сап’яну ще від царських часів — ось я й подумав таке зробити...
Він покопався в скрині, витягнув зі споду згорток у білій хустині й розв’язав.
Зворушений і пригноблений цією розмовою, Ігор, однак, не міг стримати вигуку захоплення на вид мистецько зроблених сап’янців зі срібними підковами. Взяв у руки обидві пари — червоні жіночі й зелені чоловічі — й дивився на них, як на щось значно-значно більше, ніж звичайне взуття. Дійсно, тепер таких ніхто не носив, а молодше покоління навіть не знало, як виглядали оспівані в поезії і прозі чоботи-сап’янці. Вони, як і козацькі жупани, як і кораблики, що прикрашали колись горді жіночі голівки, як і давня слава козацького народу, відходили в минуле. І що ж кращого й розумнішого міг лишити по собі скромний швець у пам’ятку для своїх нащадків, як не оцей витвір своїх працьовитих рук? Чи тільки рук? Чи не вклав він у свою працю й своє серце, свою нездійснену мрію?
Ігор обернув чоботи підошвами догори й машинально перехопив якийсь предмет, що висунувся з халяв. Глянув і мало не вибухнув плачем: три пари малесеньких черевичків з того ж узорчатого сап’яну.
Цього вже було забагато на його нерви, і він, щоб стримати себе, відвернувся, підійшов до вікна і спробував закурити. Але сльози набігали в очі, в горлі щось набрякло, а руки трусилися, аж скакали. Не витримав. Кинув цигарку, вхопив Григорія Степановича в обійми й міцно пригорнув до себе. І від цього якось відразу заспокоївся.
— Батьку, — сказав виразно, — батьку... У мене нема людини, яку б я більше шанував, якій би я був більше зобов’язаний і яка була мені рідніша від вас. І навіть коли б доля не судила мені назвати Марусю своєю дружиною, то вас я все уважатиму батьком, а Марусю — сестрою. Я даю вам слово моєї чести, я вам присягаю на пам’ять моєї матері, що ніколи-ніколи не забуду того добра, яке і ви і Маруся для мене зробили! А, поки що, прошу у вас дозволу — вважати Марусю моєю нареченою.
— Боже вас благослови!.. І я дякую, сину, і я... — поплескав його по плечах Кобзаренко. — Ти — чесна дитина. Вірю тобі. А, оженившись з Марусею, не пожалуєш, бо вона — добра душа, буде тобі вірною дружиною, дбайливою господинею і люб’ячою мамою дітям.
— Знаю, батьку. Я люблю Марусю...
— Люби. Люби її, сину, так, як я люблю: як свою душу — і будете щасливі...
... А другого дня Березовський одержав повідомлення, що його призначається на посаду завідувача педагогічної частини в тій самій школі, де він мав працювати, як звичайний учитель. Вістка, безперечно, була приємною, але вимагала його негайного приїзду.
Маруся поставилася до цієї звістки без особливої радости, але й без помітного жалю. Зате Кобзаренко, може й сам того не помічаючи, поводився так, ніби прощався з Ігорем на все життя: радив подбати про те, щоб не втратити права власности на хату, говорив про конечність ремонту, про зміну старих дерев у садку новими щепами і все повторював:
— Бо таки нема кращого, як своя хата. Оте мандрівне життя з людини цигана робить, а на одному місці й камінь обростає...
Ігор старався всіма силами відвернути думки Григорія Степановича від цього почуття приречености, але сам десь інстинктом своїм відчував наближення чогось неминучого й сумного.
* * *
Приїхавши на посаду, відразу пірнув з головою в навал роботи. Треба було погодити учителів у розподілі годин, складати план й розклад годин, зайнятися підготовкою повторних осінніх іспитів, перевірити стан бібліотеки й кабінетів, взявши на себе й частину обов’язків, директора, який, як і кожний партієць, не дуже то уділявся роботі. Недосвідчений і необізнаний зі справами, Березовський на кожному кроці зустрічав усякі труднощі, але поволі втягнувся і прибирав справу за справою у свої руки.
Але, помимо переобтяженосте працею, гостро відчував свою самотність. Давалася вона йому взнаки і тоді, коли сидів за роботою в розігрітому сонцем порожньому шкільному будинку, і тоді, коли заходив до нехлюйної, убогої районної їдальні, що годувала своїх клієнтів якимись помиями і стало несвіжим м’ясом, І тоді, коли, скінчивши пізно увечері роботу приходив до своєї кавалерської кімнати, тимчасово найнятої при одній жидівській родині. Кімнатка, правда, була чистенька, господиня — привітна й охайна, але оті типово-жидівські меблі й купа галасливої дітвори впливали на його нерви.