Ігор глянув на неї трохи іронічно, трохи здивовано.
— Ви прекрасно поінформовані, — сказав спокійно. — І звідки ж ви знаєте, що мене звуть Березовським?
— Пхі!.. — засміялася Варя і на цей раз розтягнула обличчя вздовж. — Ціле місто знає, що ви називаєтеся Ігорем Березовським.
Що не кажіть, а самолюбство — велика річ, і Березовський при згадці про таку популярність ледве стримав вираз самовдоволення на своєму обличчі.
— Наше місто, нівроку, дуже голосне, — відповів з удаваною байдужістю.
— Не місто, а ви, — поправила Варя.
— Чому ж саме я? Думаєте вас не знають?
— Мене напевно не знають так, як вас.
— Помиляєтеся, — пожартував, не зміняючи однак поважного тону. — Навіть я знаю, що вас звуть Варварою.
— Ой, брехло з вас! — вульгарно рубнула Варя, і її червоне обличчя зібгалося в усмішці, мов затягнена на зашморг торба. — Чули, як мене товаришка кликала і тепер граєте комедію.
Вона була негідна, щоб на неї ображатися, але Ігор відчув, що починає бліднути від образи, і злости.
— Ви завжди такі ввічливі? — спитав холодно і гордовито.
— З тими, що брешуть — завжди! — відважно розмахнула руками Варя. — Скажете, може, що знаєте також, як і мою товаришку звуть? Ага, не знаєте!..
— Знаю! — кинув недбало Ігор.
— Ну, як?
— Галя.
— Ква-ква-ква! — переможно розсміялася Варя. — Оце вгадали!
— Не Галя? Ах, вибачте, я помилився. Я хотів сказати: Маруся.
Варі мало бракувало, щоб перетворитися в соляний стовп, а й друга дівчина раптом обернулася, злякано видивившись на Березовського.
— Та ну! — вигукнула Варя. — Звідки ви знаєте? Хтось вам сказав?
— Ніхто.
— То звідки ж знаєте?
— Вгадав.
— Як це вгадали?
Вся пригода почала Ігоря веселити.
— Хіба ж це трудно вгадати? — відповів, кидаючи очима на Марусю. — Ваша товаришка подібна до Марусі.
— До якої Марусі?
— До якої? До кожної. До всіх Марусь у світі.
— Ква-ква-ква!.. — знову розреготалася Варя. — Чуєш, Пулько? Березовський знає всіх Марусь у всьому світі, тільки однієї Марусі Кобзаренко досі не знав. Знайомтеся ж мерщій, обіймайтеся і плачте в радости! Ква-ква-ква!..
— Варю, — коли не перестанеш так говорити, то, їй-бо, піду геть, — сказала Маруся.
— Ква-ква-ква! — реготала далі Варя. — Дивіться на неї, яка соромлива! А в самої аж жижки трусяться до Березовського. Не правда?
Ігореві було того забагато.
— Ви, Варю, неодмінно хочете зробити все можливе, щоб викликати до себе непошану й антипатію з першого знайомства? — осадив холодним питанням ротату говоруху. — На вас просто дивитися неприємно.
Знав добре, яку силу зараз має і тон його голосу, і та камінна непорушність обличчя, і та особлива твердість погляду, перед яким скорялися майже завжди всі опоненти в особливо гострих суперечках. В кожному разі Варя відразу стратила самовпевненість.
— Та невже?! — вирвалося у неї таке щире здивування, що Ігор почув себе обеззброєним.
— Правда, Варю, — відповів лагідніше. — Нема нічого несимпатичнішого в світі, як вульгарна дівчина. Шануйте себе трохи, інакше й вас ніхто не шануватиме.
Варя скривилася, присмирніла й ображено віддула губу. Але не на довго. За якусь хвилину вже знову цвенькала й сміялася, ніби нічого не сталося.
Дуже скоро Ігор довідався від неї багато речей: що Маруся — сирота і живе тільки з батьком; що вона є доброю господинею, любить розводити курчат і каченят, а тому Варя називає її Пулькою («Ви ж чули, як каченят кличуть: пуль-пуль-пуль?.. То і я її називаю Пулькою, бо вона — чисто, як каченя»); що вони обидві товаришують ще з раннього дитинства, коли їхні родини мешкали в сусідстві; що вони тепер вчаться на першому курсі педагогічного технікуму, хоч Варя старша від Марусі на два роки, і що вони сьогодні ходили на могилу Марусиної матері, а звідтам завернули на католицький цвинтар по білі фіалки і побачили Березовського.
Поступово Березовський змінив свою думку і про Варю: вона не була ні злою, ні хитрою, лиш простацькою з природи і зле вихованою. Після того, як її Ігор присоромив, говорила вже цілком інакше, проявляючи багато щирости і живої, хоч і грубуватої, дотепности.
Так ішли собі й розмовляли зовсім приязно, і навіть Маруся вже не виривалася вперед, а йшла поруч, хоч увесь час мовчала, задивлена вперед якимсь незрячим байдужим поглядом, який особливо вражав Березовського і не подобався йому.
Врешті дійшли до роздоріжжя, звідки всі троє мусіли розходитися в різні сторони, і Варя пригадала: