— Отже, згода? Ну, то поцілуй мене, але міцно!.. Так... Дякую тобі, кохана! Бо я вже, бачиш, трохи боявся: сказав директорові, що їду до дружини, а ти могла відмовити. Хочу, щоб на новому місці ми були вже подружжям.
Говорив уриваним і охриплим голосом, намагаючись заглянути їй в очі, а вона, далека від розуміння його хвилювання, зажурено схилила голову.
— Звичайно, так ліпше, — згодилася задумливо. — Але тата нема...
— От про це я й хочу з тобою говорити! — підхопив Ігор, і хвилювання його відразу уляглося. — Бачиш, воно краще, що тата нема, бо відпадають всякі неприємні ускладнення. Тато зараз зажадає церемонії з якимсь благословенством, перстенями, присягами і всякими такими іншими речами. А воно мені все смішне, образливе й огидне.
— Ігорю!.. — здригнулася Маруся й ступила крок узад, розплющивши широко перелякані очі.
Він сподівався цього, а тому повів наступ з подвійною енергією:
— Не лякайся, Марусю, і вислухай мене уважно... Я б дуже не хотів огірчувати тата, але шлюб, остаточно, є. нашою справою, а не татовою, і ми маємо робити так, як нам подобається. Тепер у мене до тебе одне, може й зайве, але остаточне і неминуче питання: скажи, чи ти ще віриш у Бога?
З виразом глибокого жалю Маруся заперечила рухом голови. Він уважав за доцільне не помітити того жалю і продовжував:
— Ні? Ну, то тоді подумай, чи ж буде чесно з твого боку дурити тата, вдаючи, що ти віриш у силу того чаклування, яке він збирається над нами чинити? Чи це не буде насмішкою над його глибокою вірою? Я, принаймні, на це ніяк не міг би зважитися не лишень тому, що не вірю, а й тому, що надто шаную тата. Я б почував себе негідником, отак його обдуривши.
З її очей, з виразу її обличчя вичитав, що вона вже захитана і збита з глузду, і знову подвоїв своє завзяття.
— Крім того, Марусю, — продовжував, не даючи дівчині отямитися, — я ніколи не присягав би і не дав би навіть слова на «досмертне кохання», ані не прийняв би їх від тебе. Досмертної любови ніхто не може присягати, бо це не лежить у силах людини. Я зараз люблю тебе, ти любиш мене, і наша любов є настільки глибока, що ми зважуємося зв’язати наші долі. Я роблю особливий наголос на цьому моменті, бо уважаю людей, які сходяться, не маючи твердих підстав для свого співжиття, розпусними, безвідповідальними, звироднілими. Однак, може статися, що я розлюблю тебе, або ти розлюбиш мене. Дивімся тверезо на речі, Марусю, бо життя — це не іграшка. Для тебе навіть є більша небезпека, оскільки ти молодша від мене майже на десять років.
— Ігорю!.. — запротестувала вона.
Але він не дав скінчити:
— Чекай, дівчино, чекай!.. Я ж не кажу, що так мусить бути, але може. Хай буде можливість одного шансу проти тисячі, але ти того не можеш заперечити і не можеш не прийняти під увагу. Досмертної любови не можна присягати поважно і тверезо. Це — абсурд, це — злочин, це, коли хочеш, — неповага до присяги і для кохання. Можна присягати досмертне співжиття — то вже інша річ. Але, знову, подумай, яке ярмо закладає собі людина на шию, даючи таку присягу! Та ж уже від самої свідомости, що закріпачуєш себе присягою на ціле життя, кохання може вмерти! Ні, Марусю, ні! Я можу тобі присягнути, що кохаю тебе безмежно, що хочу одружитися з тобою чесно, що бажаю втримати наше кохання до смерти, але ніколи не присягну тобі, як то хоче тато, на вічну любов і на вічне співжиття. Більше того, я присягаю тобі, що з хвилиною, коли ти мене розлюбиш, я не дозволю тобі ані хвилини каратися в ролі моєї дружини! Я дам тобі повну волю — зробити, що схочеш. І, коли хочеш знати правду, то кохання саме там довше тримається, де його не ґвалтують і штучно не продовжують, де на нього не накладають ярма і не заковують у ланцюги. А я хочу кохати тебе і бути тобою коханим до смерти! Чи ти розумієш мене, Марусю? — взяв її обидві руки і стиснув до болю.
Маруся прихилилася до нього, приложила свою щоку до його щоки і, ласкаючись, заговорила мрійно:
— Я розумію одне, Ігорю: що ти — виключна людина. Ти маєш такі відважні погляди, що я боюся їх, але заперечити не можу. Ти — геній, Ігорю!..
— Моя ти дівчинко мила! — засміявся, цілуючи її. — Я не геній, а просто думаюча людина, і погляди мої не такі вже відважні — тільки логічні. А, зрештою, кому-кому, а тобі, здається, відваги позичати не треба: як то було з Комісаровим?... — і він розсміявся вдруге.
Але Маруся чомусь не поділяла його веселости. Випручалася від нього і відійшла до вікна.
— Знаєш, — обізвалася, — що вчинок часом потребує меншої відваги, ніж думка. Я, наприклад, можу інколи зробити щось зовсім божевільне, але думка у мене все боязка І здебільша тримається второваних доріг... Лишім цю розмову — вона мене лякає...