А він сміявся й далі особливим багатозначним сміхом і бентежив ним дівчину до краю.
— О, мій коханий боягузику! — вигукнув, опинившись біля Марусі й обіймаючи її з новою силою. — Гаразд, не будемо говорити про «страшні речі» — будемо говорити про веселі: про наш шлюб.
— Він не буде веселим, Ігорю, — з нотами глибокого жалю сказала вона. — Тато буде дуже вражений, і тому мені сумно...
— Порадимо і на це, Марусю. Ось напишемо до тата, що постановили одружитися, попросимо його благословенства на віддаль — і все. Вияснимо йому, що нам незручно відкладати справу на два місяці, поки він повернеться з лікування, і що ти також не можеш тут чекати його приїзду, бо мусиш за десять днів приступити до роботи. Він там може трохи й погнівається, але до кінця лікування подобріє, приїде до нас у гості — і все забудеться. Побачиш...
Вона зідхнула, висловлюючи тим свою згоду, хоч і в’ялу.
— Далі, — спішив Ігор, використовуючи її згідливість, і підійшов до головного, — лишається ще ЗАГС. Мене нудить від самої згадки про нього, але, остаточно, не заперечую, що й ту формальність треба буде відбути з огляду на дітей. Але не тепер, Марусю...
Маруся знову злякано подалась назад:
— Як?! Ти хочеш і без ЗАГСу?!
— Без ЗАГСу, Марусю! — промовив якнайтвердше і навіть ногою притупнув. — Хочу, щоб ти показала мені повне довір’я.
— Ігорю, — підвела до нього з благанням очі, — цього я не можу! Хочеш мого довір’я? Але і ти мусиш доказати, що віриш мені: я вважаю тебе порядною людиною і не маю сумніву, що ти і без ЗАГСу будеш вірним чоловіком. Але так я не можу. Не можу!
Кажучи правду, він аж так ворожо проти формальної реєстрації подружжя настроєний не був, і йому також посміхалася думка, щоб Маруся стала називатися Березовською. Але він побоювався зустрічі з Кларою Абрамівною, а знову ж не хотів починати життя на новому місці з сенсації. Казав же директорові, що їде до жінки, і тут раптом — маєш тобі! — улаштовує весілля. В містечку це буде цілою подією. Остаточно, можна було б зареєструватися сьогодні ж тут, і Клара Абрамівна нічого особливого йому не зробила б. Але тоді він уже мусів бігти, шукати свідків, клопотати голову гостиною і сидіти з гістьми до вечора, чого йому зовсім не бажалося, ані не входило в його плани. Він мав уночі від’їхати назад, то ж дорожив кожною хвилиною, подарованою таким вдалим випадком. Ну, і, накінець, хотів поставити на своєму.
Тому заговорив знову палко, благально, переконливо. Наводив десятки всяких аргументів, чому саме не треба того ЗАГСу, а найважчий з них був такий:
— Марусю, я розпишуся з тобою, але тільки в той день, коли ми з тобою посваримося. Ще в гніві можу піти до якоїсь там Клари Абрамівни, але тепер — ні! Тепер я так кохаю тебе, моя єдина, так обожествляю, що вважав би за блюзнірство, коли б та огидна тварюка захотіла поцілувати твого черевика! Вона не сміє бути вступом у наше чисте кохання! Ніхто не сміє вмішуватися в нього! Воно — для нас! Воно святе, Марусю!.. — говорив у такому щирому пориві, що йому аж сльози виступили на очі. — Марусю, коли ти зараз мене не зрозумієш, мені буде дуже-дуже боляче!.. Ти не оскверниш чистоти моїх почувань, ти віриш мені, ти розумієш мене, правда ж, моє щастя?
Цілував її пальці і рукави сукенки.
Як звичайно, виграв і цей найважчий бій. Маруся знову попала в полон чару його слів, його ніжности, його голосу. Обняла міцно за шию, притулилася і зашептала:
— Ти робиш зі мною, що хочеш, Ігорю, бо я вірю тобі і на тебе покладаюся. Від першої зустрічі ти став моєю вірою, став чимсь більшим від моїх найглибших переконань!.. Хай буде, як хочеш: напишемо татові, і я приїду до тебе, як твоя дружина...
Тепер уже вона хвилювалася і то так сильно, що її настрій передався йому і вкинув його у стан млосної півпритомности.
— Марусю, — ледве вимовив з хрипкою в голосі, — ти, здається, ще не розумієш того, що сказала...
— Розумію, Ігорю...
— Ні, не розумієш! Ти приїдеш ВЖЕ, як моя дружина, а я виїду сьогодні звідси, як твій чоловік. Ми одружуємося вже, зараз, у цій хвилині!..
— Зараз?! — кинулася вона і затріпотала, мов пташка в жмені. — Зараз — ні, Ігорю!..
— Марусю, зараз! — твердо промовив Ігор, хоч голос його зривався. — Зараз! Закинь боязку думку і зроби божевільний вчинок! Божевільний, Марусю!.. У божевіллі є розкіш, якої ніколи не дасть тверезість... Божеволій, моя кохана, бо і я божевільний зараз!..
Звичайно, вона пробувала опертися, але хіба ж не опиралася й тоді, перед першим поцілунком?..
В хаті п’янко пахли сушені яблука, царювала інтимна, багатозначна тиша, а по кутках притаїлися чарівні мелодії колискових пісень, готові кожної хвилини забриніти повним голосом на бажання нового покоління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .