Ігор прокинувся аж перед вечором, голодний, як вовк,, але бадьорий, радісний і відпочилий. Відразу пригадав собі все, солодко протягнувся і покликав:
— Жінко моя, а де ти там?!
Тиша.
— Марусю!
Тиша.
Одягаючись, став на порозі до їдальні 'і, перше, що зустрів, — був повний докору й суму погляд іконки. Він поспішив відвернутися від неї й виглянув крізь вікно в садок. Там побачив Марусю. Сиділа аж у самому кінці стежки на лавочці під ясьминовим корчем, задумана і прибита.
Щулячись від неприємного передчуття, він поспішив до дівчини. Те, що вона не підвела голови і навіть не подивилася на нього, ще більше вразило його і насторожило. Уже передчував прикру розмову і наперед угадував її зміст.
Сів поруч Марусі, закурив цигарку і, мружачись від диму, кинув на дівчину скісним поглядом. Мала почервонілі, заплакані очі, підпухлі уста і набрякле бліде обличчя — перла, що ще недавно світилася знутра яскравим вогником безумства, тепер звапніла, вмерла і виглядала зовсім непривабливо. А йому з’явилася в очах Зоя по їхньому першому зближенні — щаслива, розпромінена і вдячна...
— Так!.. — з досадою вирвалося в Ігоря. — І можна спитати, чого ти плачеш?
Маруся не відповіла, а натомість нові сльози побігли по її щоках.
«Починається родинне щастя!» — подумав Ігор, відчуваючи, що його огортає несмак і злість.
— Марусю, — сказав різко і з, притиском, — я хочу з тобою умовитися раз і на все життя, щоб ти ніколи не мовчала, коли я тебе щось питаю! Не зношу того! Можеш докоряти, можеш сваритися, чи дорікати, але не мовчи! Отже, ще раз питаю: чого плачеш?
— Плачу, бо мені жаль, — скоряючись твердому його тонові, присилувала себе відповісти. — Я ніколи не повірила б, що можу так впасти...
— Ой, прошу тебе, не вживай цих затасканих термінів! — заткнув вуха Ігор. — «Впасти»!.. Кожна жінка мусить впасти, одружуючись... — додав цинічно.
— Ігорю, твій дотеп дуже вульгарний...
— Ти сама винна, викликаючи мене на одвертість. Але я перепрошую, Марусю... — взяв її за руку і поцілував у долоню. — Пробач... Тільки ніколи не вживай слів з обтріпаного лексикону середньовіччя.
Вона трохи заспокоїлася і почала вже без сліз:
— Все-таки не повинно воно було так статися. Для тата це буде тяжкий удар.
Він стиснув її руку міцніше, щоб підкреслити важливість своїх слів.
— По-перше, Марусю, є певні речі, на які ти мусиш мати свій власний погляд. Мене все розхолоджувала до тебе ота психічна залежність від оточення. Я дуже похваляю в тобі твою приязнь і пошану до тата, сам його шаную, але, — підкреслюю ще раз, — є певні речі, до яких тато мусить зректися права втручання! Минули ті часи, коли драконська традиція з батьківською і громадською контролею веліла замикати молодих у коморі, ставити під дверима на варті дружбів і потім виносити на показ цілого села найінтимніші докази «невинности», або «винности» молодої. Тепер уже того нема! Але чи тебе не разили хоч би й на весіллі того самого Василя оті масні дотепи, підморгування, підшептування і побажання, від яких Надійка весь час пекла таких раків, що їй аж сльози на очі виступали? І ти б також того хотіла?
— Ні, ні! — запротестувала Маруся, обливаючись гарячим рум’янцем. — Я б того не хотіла. Але... Але все ж тато повинен був знати.
— Що знати? Марусю, подумай над тим, що кажеш? ЩО ПОВИНЕН БУВ ТАТО ЗНАТИ?!
— Ах, ти не про це!.. — зніяковівши до решти, спустила голову Маруся. — Але, коли б твоя мама жила, чи й їй не було б жаль, коли б ти одружився, не повідомивши її наперед? Не було б їй прикро?
— Може. Але вона не вимагала б від мене робити те, що мені ще прикріше.
— Чи ж тобі було б справді так прикро, коли б вона хотіла тебе поблагословити на нове життя?
— Мені було б прикро дурити її, схиляючи голову під благословенство, в силу якого я не вірю.
— Чи ж раз уже так не було?
— Було, але не забувай, що моя мама лежала тоді на смертельній постелі, і твій докір, Марусю, дуже нетактовний...
— Хіба ж це докір? Навпаки, я вважаю, що бувають випадки, коли треба жертвувати своїми засадами для спокою ближніх.
— Бувають, але в даному випадку воно зовсім не конечно. Я не є ошустом, Марусю, я є порядною і принциповою людиною. Коли б був ошустом, то без вагання заграв би комедію і з благословенством, і з присягою, і з попом. Що це ошустові шкодить?
Вона вже мовчала, бо, розбита його аргументами, не знала що відповісти. А він, осмілений і підбадьорений, присунувся ближче, обнімаючи її за плечі.