— Ні, не знаю. Знаю лишень, що Григорій Степанович був хворий і два місяці лікувався. А... що з ним? Помер?
— Коли б же просто помер!.. А то згинув під парканом, як волоцюга, — стишеним голосом відповіла Варя, і в очах її виступили сльози.
— Та що ви, Варю?! — жахнувся Ігор. — Як же то?.. Коли ж то?..
— Щось із два місяці тому, чи що... З п’янства він загинув...
— З п’янства? Але ж... Як же?.. Та ж він лікувався!..
— Лікувався, приїхав здоровий, а потім запив ще гірше. Через Пульку...
— Що?! Через Марусю? — Ігор відчув, що блідне, бо серце його раптом зупинилося.
— Ех, та не грайте ви комедії переді мною! — нараз із пристрасною ненавистю вибухнула Варя. — Прикидаєтеся святим та божим незнайкою! Всі сусіди бачили, як ви з Пулькою женихалися. Звели дівчину та й покинули, безсовісний! Що їй, бідній, лишалося робити? Забрала свої манатки та й поїхала в село. Кобзаренко вернувся і застав хату замкненою, а ключ у сусідів. Ті йому й оповіли, безмозкі, все, що бачили і чого не бачили. Старий з горя як запив, як запив, то два тижні пив без перерви. З розуму зійшов цілковито. Усе якісь порубані зелені чоботи носив і одного дитячого черевика та плів про вдячність щось таке, що купи не трималося. Так з тими чоботами і з тим черевиком за пазухою і помер. Пулька, як приїхала на похорон, хотіла на себе руку наложити, але якось її відговорили. А все через кого? Через вас! Ех, зводник ви — от що! Не знаю навіть, навіщо я вам руку подала. Ідіть к чортам собачим!..
Обернулася і пішла. Потім щось надумалася, оглянулася, плюнула демонстративно і пішла знову.
А Ігор непорушно стояв. Він бачив плювок Варі, і йому самому захотілося наплювати собі в обличчя, завити, закричати на цілу вулицю, що він — негідник і вбивця. І, — о іроніє! — чи ж він не сказав колись Кобзаренкові: «Я вас ніколи не вб’ю? Сказав. Сказав і вбив. Вбив жорстоко, стоптавши йому наперед його гордість, його надії, вирвавши йому його одиноке «серце в грудях». Дарма, що не думав так зробити, дарма, що те «серце» любив безмежно, але стоптав! Стоптав, бо так розумів його вчинок батько.
Рушив з місця і пішов, як п’яний, дивуючись, що земля не розступається під його ногами, що його не шмагають пообламувані, голі віти дерев, що на нього не валяться доми й електричні стовпи, хоч він того бажав. Ах, як бажав!..
І, здається, що він скінчив би з собою, коли б не наткнувся припадково на цибатого Веретелюка, який чи не одинокий мав щастя дістати посаду в місті. Як воно там було докладніше, цього він уже собі не пригадував, тільки Веретелюк силоміць затягнув його до себе і, перш усього, влив у нього майже повну склянку горілки.
Випивши, Ігор почав був звірятися зі свого нещастя, але Веретелюк його урвав:
— Лиши, Ігорю, я знаю все...
— Знаєш?!
— Знаю. Це вже, либонь, і ціле місто знає — і почав міряти свою убогу кавалерську кімнатчину від вікна до дверей — цілком так, як робив це у гуртожитку.
Ігор сидів, стиснувши скроні руками і чекав, поки горілка вдарить в голову, затуманить мозок і заллє собою вогонь муки. Але вона, замість того, йшла в ноги, наливала їх свинцем, а голова, як була тверезою, так і лишилася, і в грудях, як пекло, так пекло і далі.
— Євгене, — обізвався, — я покінчу з собою!..
— Це, звичайно, найлегше, — спокійно відізвався Каланча, не перестаючи ходити, — і для боягузів — найкращий вихід. Я б і сам тобі порадив повіситися, коли б мова йшла про твою виключно користь. Але думаю про ту дівчину...
— Що думаєш?
Веретелюк підійшов до столу, налив собі на денце склянки горілки, випив, тоді налив удруге майже повну і підсунув Ігореві.
— Пий ще — легше буде — і заходив знову по кімнаті.
— Покінчити з собою, братику, не штука, — почав по паузі своїм низьким глухуватим голосом. — А ти тільки подумай, що з Марусею буде? Вона ж любить тебе.
— Євгене, мовчи!..
— Ні, не мовчатиму, а ти будь чоловіком, а не ганчіркою, і вух не затикай — не поможе!
Став перед Ігорем і важко поклав йому руку на плечі:
— Слухай, Ігорю, не дурій і не думай зробити гіршого, ніж зробив досі. Дівчині досить того, що вона пережила. Я дам тобі адресу, їдь до неї і одружися, бо будеш ти останнім сукиним сином, як цього не зробиш!
— Одружитися?! — сахнувся Ігор. — Після того, що сталося, насмілитися просити про одруження?!
— Це твій обов'язок, братику. Хоч би вона мала тебе калошею по пиці витріпати, як того Комісарова, але просити мусиш! Просити і перепросити!
— Вона мене не схоче бачити...
— Вона, Ігорю, тепер нікого не має...