— Гадаю, що ні. А ви?
— Цілком здорова. У вас до підошви приклеїлася обгортка від морозива — бачили?
Ларрі глипнув на черевики — дійсно. Він зашарівся. Певне, вона говорила б подібним тоном, якби в нього була розстібнута ширінка. Він став на одну ногу й спробував позбутися обгортки.
— Ви схожі на лелеку, — сказала вона. — Сідайте, так буде зручніше. Мене звати Рита Блейкмур.
— Приємно познайомитися. Ларрі Андервуд.
Він сів. Вона простягла йому руку, і Ларрі легенько потиснув її, торкнувшись каблучок. Потім він обережно відірвав обгортку від підошви і, скривившись, кинув її в урну біля лавки. «ЦЕ ВАШ ПАРК, ТОЖ ТРИМАЙТЕ ЙОГО В ЧИСТОТІ!» — було написано на ній. Уся процедура здалася Ларрі напрочуд кумедною. Він закинув голову та розсміявся. Це був його перший щирий сміх відтоді, як він прийшов додому й побачив, що мати лежить на підлозі. Від серця відлягло: сміх не втратив своєї чудодійної сили. Він зринав у животі й виривався з-поміж зубів у той самий веселий спосіб. «А забирайтеся до біса!» — відповідав сміх усім негараздам.
Рита Блейкмур усміхалася водночас і разом із ним, і від самого його вигляду, і Ларрі знову вразила її невимушена, проте елегантна краса. Вона мала вигляд типової героїні котрогось із романів Ірвіна Шоу. Може, «Нічного чергового» або того, з якого зробили телевиставу, коли він був іще малим.
— Як почула ваші кроки, я мало не кинулася ховатись, — сказала вона. — Думала, що це йде той чоловік із розбитими окулярами та химерним світоглядом.
— Покликач страховиськ?
— Це ви його так назвали чи він сам так відрекомендувався?
— Моя вигадка.
— Дуже влучно, — кивнула вона, відкрила оторочену норкою (можливо) сумочку й дістала пачку цигарок. — Мені він нагадує божевільного Діогена.
— Так, лише шукає своє справжнє страховисько, — сказав Ларрі та знову засміявся.
Вона підкурила цигарку й випустила дим.
— І він не хворий, — додав Ларрі. — Але більшість заразилася.
— Вахтер у моєму будинку має цілком здоровий вигляд, — сказала Рита. — Він на своєму робочому місці. Уранці я дала йому п’ять доларів чайових. Не знаю, за те, що він не захворів, чи за те, що вийшов на роботу. А ви як гадаєте?
— Насправді я не так гарно вас знаю, щоби сказати напевне.
— Ваша правда.
Вона повернула цигарки до сумочки, і Ларрі побачив там револьвер. Рита простежила за його поглядом.
— Це мого чоловіка. Він був виконавчим директором в одному з провідних банків Нью-Йорка. Так він відповідав усім, хто питав його про роботу, і в нього завжди була перепустка на фуршети. Я-виконавчий- директор-в-одному-з-провідних-банків-Нью-Йорка. Він помер два роки тому. Саме обідав з арабами, у яких такий вигляд, наче вони всі відкриті частини тіла натерли бріоліном. У нього трапився інсульт. Помер у краватці. Як гадаєте, чи може це стати крилатим виразом нашого покоління? Гаррі Блейкмур помер у краватці. Мені подобається.
Перед ними приземлився в’юрок і заходився порпатися в землі.
— Він до смерті боявся грабіжників, тож купив оцей револьвер. Ларрі, а ручна зброя справді голосно бахкає та сіпає руку віддачею?
Ларрі ніколи не стріляв із вогнепальної зброї.
— Не думаю, що в таких малюків сильна віддача. Це тридцять восьмий калібр?
— Здається, тридцять другий.
Рита Блейкмур дістала револьвер із сумочки, і Ларрі помітив, що там чимало маленьких слоїків із пігулками. Цього разу вона не зловила його погляд, натомість дивилася на невисоку китайську вишню, що росла в п’ятнадцяти футах від них.
— Думаю, настав час це перевірити. Як гадаєте, поцілю в те дерево?
— Не знаю, — з острахом відмовив Ларрі. — Та чи варто…
Рита натиснула на курок, і револьвер вистрелив із дійсно потужним ляском. У китайському дереві з’явилася дірочка.
— У яблучко, — сказала Рита й здмухнула дим із пістолета, наче стрілець із Дикого Заходу.
— Влучно, — сказав Ларрі.
Вона сховала револьвер у сумочку, і його серце забилось у звичному ритмі.
— Я б не змогла стрелити в людину. Упевнена, що не змогла б. Та скоро вже не лишиться в кого стріляти, хіба ні?
— Ой, не знаю.
— Ви роздивлялися мої персні. Хочете собі один?
— Га? Ні! — Ларрі знову почервонів.
— Мій чоловік, банкір, вірив у коштовне каміння. Вірив у нього так само, як баптисти — у біблійні одкровення. У мене сила-силенна цих коштовностей, і всі камінці застраховані. Нам із Гаррі не просто належала купа самоцвітів, інколи мені здавалося, що й решта також наші, що їх просто взяли в кредит. Та якщо хтось захоче їх у мене забрати — будь ласка. Урешті-решт зараз вони перетворилися на звичайне каміння, чи не так?