— Гарольде, що сталося?
— Іди геть! — крикнув зарюмсаний хлопець. — Забирайся, я тобі не подобаюся!
— Подобаєшся. Гарольде, ти нормальний. Може, не супер, але нормальний. — Вона замовкла, задумавшись. — Насправді, беручи до уваги всі обставини, мушу сказати, що наразі ти один із моїх улюбленців.
Від цих слів Гарольд іще дужче розревівся.
— У тебе є щось попити?
— «Кул-ейд», — сказав він, чхнув, витер ніс і, не відриваючи погляду від столу, додав: — Він теплий.
— Звісно ж, теплий. Воду ти набрав із міської колонки?
Як і багато інших маленьких містечок, Оґанквіт мав громадську колонку. Її поставили в мерії, та протягом останніх сорока років вважали радше архаїкою, аніж практичним джерелом води. Іноді з нею фотографувалися туристи. Ось, дивіться — громадська колонка в маленькому приморському містечку, ми там відпустку провели. Ой, така славна цікавинка…
— Ага, саме там.
Вона налила їм по склянці й сіла. «Мали б розпивати його в альтанці, — подумала вона. — Можна було б і мізинці відстовбурчити».
— Гарольде, що не так?
Хлопець видав химерний, істеричний сміх. Непевною рукою він узяв свій «Кул-ейд», осушив склянку й поставив її назад на стіл.
— Не так? Невже щось не так?
— Тобто, може, це щось конкретне?
Вона скуштувала «Кул-ейд» і ледве втрималася, щоби не скривитися. Напій не був дуже теплим — певне, Гарольд набрав води зовсім недавно, — але він забув додати цукру.
Урешті він поглянув на неї — обличчя заплакане, і видно, що будь-якої миті він може знову розревтися.
— Я хочу до матері, — просто сказав він.
— Ох, Гарольде…
— Коли це сталося, коли вона померла, я подумав, що не все так погано. — Він стискав склянку й дивився на Френні стомленим, однак пронизливим, дещо моторошним поглядом. — Знаю, тобі це здається жахливим. Та я не здогадувався, як сприйму їхню смерть. Я дуже чутлива людина. Ось чому мене так гнобили кретини з дому жахіть, який місцеві можновладці цинічно прозвали школою. Я гадав, що їхня смерть сповнить мене горем та зведе з розуму, скалічить щонайменше на рік… і, так би мовити, сонце в моєму нутрі… воно… а коли це сталося, моя мати… Емі… батько… «А не так уже й погано», — сказав я собі. Я… вони…
Зненацька він грюкнув кулаком по стільниці. Френні здригнулася.
— Чому я не можу сказати, що думаю?! — крикнув Гарольд. — Я завжди вмів висловлюватися! Адже це робота кожного письменника — бути ковалем власної мови, різати до самих кісток, то чому я не можу висловити свої ж почуття?!
— Гарольде, припини. Я знаю, як тобі зараз.
Він ошелешено витріщився на неї.
— Знаєш?.. — Гарольд похитав головою. — Ні, цього не може бути.
— Пам’ятаєш, як ти приходив до мене? Коли я могилу копала? Я тоді мало не здуріла. Забувала, чим займалася. Хотіла посмажити картоплі й мало дім не спалила. Тож якщо тобі кращає, коли косиш моріжок, — чудово. Однак ти згориш, якщо коситимеш у самих плавках. Ти вже добряче обпікся, — критично зауважила вона, глянувши на його плечі.
Задля ввічливості вона сьорбнула того бридкого «Кул-ейду».
Гарольд витер рота.
— Вони мені навіть не дуже подобалися, — мовив він. — Та здавалося, що відчуття горя однаково з’явиться. Це як із сечовим міхуром: як повний — справляєш потребу. Тож якщо помирає близький родич, тебе має вхопити горе.
Вона кивнула — порівняння дивне, однак влучне.
— Мати завжди захоплювалась Емі. Була її товаришкою, — по-дитячому скиглив він, сам не усвідомлюючи, як жалюгідно це виглядає. — А батька я просто жахав.
Френ розуміла, чого так. Бред Лодер був кремезним, м’язистим чоловіком, який працював начальником на суконній фабриці в Кенненбанку. Певне, він навіть не знав, що й думати про свого гладкого, дивакуватого сина. І як він його взагалі породив?
— Одного разу він відвів мене вбік, — вів далі Гарольд, — і спитав, чи я часом не педик. Саме так і спитав. Я перелякався й заплакав, а він ляснув мене по обличчю та сказав, що як буду таким клятим розмазнею, то мені краще негайно вшиватися з міста. А Емі… гадаю, можна спокійно твердити, що їй було начхати. Соромив її в очах друзів. Як приводила їх, ставилася до мене так, наче я був чимсь на кшталт брудної кімнати.
Пересиливши себе, Френні допила «Кул-ейд».
— Тож коли їх не стало, мені було байдуже. Думав, зі мною щось не те. «Горе не рефлекс», — заспокоював я себе. Та вийшло, що сам себе ошукав. З кожним днем мені бракувало їх дедалі більше. Насамперед матері. Якби ж я міг її просто побачити… коли я потребував мами, поряд її не було… вона була надто зайнята — робила щось для Емі чи з Емі, однак ніколи мене не кривдила. Тож коли цього ранку в мене з’явилися такі думки, я вирішив підстригти моріжок. Щоб викинути це з голови. Та не вийшло. Я почав косити траву дедалі швидше… наче хотів перегнати смуток… а тоді ти прийшла. Френ, я виглядав так само божевільно, як почувався?