———
— У-у-у, — простогнала Френні, опускаючись на латку моху під в’язом, що ріс біля дороги. — Гарольде, тепер мозолі з дупці ніколи не зійдуть.
Гарольд похмуро гмикнув.
Вона повернулася до Стю.
— Містере Редман, було таке, що проїжджали сто сімдесят миль на «хонді»? Не раджу.
Стю всміхнувся.
— А куди ви прямуєте?
— А тобі яке діло? — бовкнув Гарольд.
— Хто так говорить? — обурилася Френні. — Містер Редман — перша жива людина, що трапилася нам відтоді, як помер Ґас Дінзмор! І хіба ми рушили в подорож не для того, щоб знайти інших людей?
— Він лише дбає про тебе, — тихо промовив Стю.
Він зірвав травинку й затиснув її губами.
— Так, дбаю, — слова Редмана на Гарольда геть не подіяли.
— А я гадала, що ми одне про одного дбаємо, — сказала Френ, і обличчя Гарольда налилося кров’ю.
«Дайте трьох людей, і вони утворять суспільство», — подумав Стю. Та чи годилися ці двоє для його суспільства? Дівчина йому подобалася, а хлопець здавався наляканим балаболом. За певних (чи, навпаки, непевних) обставин наляканий балабол може виявитися дуже небезпечною людиною.
— Як скажеш, — пробурчав Гарольд.
Він похмуро зиркнув на Стю й дістав із куртки пачку «Мальборо». Закурив. Він так пихкав тією цигаркою, наче почав курити зовсім недавно. Може, і позавчора.
— Ми прямуємо до Стовінгтона, штат Вермонт, — сказала Френні. — Там є епідемцентр. Ми… щось не так? Містере Редман?
Стю різко зблід. Травинка, яку він жував, упала йому на коліна.
— Чому туди? — спитав він.
— Бо так уже сталося, що там розташований центр із вивчення інфекційних захворювань, — згорда проказав Гарольд. — Я вирішив, що, коли в цій країні лишилася бодай дещиця порядку або ж після пошесті вціліло хоч декілька привладних осіб, найімовірніше, їх можна знайти в Стовінгтоні або в Атланті, де є ще одна така установа.
— Так-так, — кивнула Френні.
— Ви марнуєте час, — сказав Стю.
Френні мала вражений вигляд. Гарольд явно обурився — з-під коміра на його шию почав закрадатися рум’янець.
— Любий друже, ви не схожі на першого спеціаліста в цьому питанні.
— Гадаю, ти помиляєшся. Я прийшов звідти.
Тепер вони обоє мали вражений вигляд. Вражений і приголомшений.
— Ви також про це подумали? — ледве промовила Френ. — І пішли подивитися?
— Ні, все було інакше. Я…
— Ви брешете! — пискнув Гарольд.
Френ помітила, як в очах Редмана холодно блиснув гнів, та наступної миті вони знову стали карими й спокійними.
— Нє. Не брешу.
— А я кажу, що брешеш! Кажу, що ти звичайнісіньке…
— Гарольде, ану замовкни!
Він ображено глянув на неї.
— Та Френні, хіба ж ти віриш?..
— Як можна бути таким злим грубіяном? — збуджено спитала вона. — Гарольде, бодай вислухай його.
— Я не довіряю йому.
«Зрозуміло, — подумав Стю. — Навзаєм».
— Як можна не довіряти, людині, щойно її зустрівши? Гарольде, ти просто огидно поводишся!
— Давайте я розкажу, що знаю, — тихо сказав Стю.
Він розповів їм скорочену історію, яка почалася, коли Кемпіон зчесав Гепові колонки. У двох словах Стю змалював, як тиждень тому втік зі Стовінгтона. Гарольд тупо дивився на свої руки — вони вискубували мох і методично рвали його на дрібні шматочки. Однак обличчя в дівчини розкривалося, наче мапа скорботної країни, і Стю зробилося її шкода. Вона рушила в подорож із цим хлопцем (слід віддати йому належне: ідея щодо епідемцентрів була досить слушною), без надії сподіваючись, що від старого-й-звичного життя бодай щось лишилося. Ну, довелося розчаруватися. Судячи з її вигляду, розчарування було гірким.
— І Атланта? Пошесть дісталася й до неї? — спитала Френ.
— Так, — відказав Стю, і вона розплакалася.
Стю хотілося втішити її, однак хлопець би цього не потерпів. Гарольд ніяково зиркнув на неї та опустив погляд на зелене дрантя, що набилося йому в манжети. Стю дав їй носовичок. Вона автоматично подякувала йому, навіть не підвівши очей. Гарольд знову нагородив його злостивим поглядом — то були очі маленького свинька, який не бажає ділитися печивом. «Та дівчина — не слоїк із печивом. Ото він здивується, дізнавшись», — подумав Стю.
Коли сльози перейшли в шморгання, Френні сказала:
— Мабуть, ми з Гарольдом мусимо вам подякувати. Принаймні ви вберегли нас від довгої та безглуздої подорожі.
— Хочеш сказати, що повірила? Отак просто? Він розказує тобі байку, а ти просто… береш усе на віру?
— Гарольде, та нащо йому брехати? Який із цього зиск?