А над цією картиною висів блакитний купол, який Бог підвісив над цим клаптиком Оклахоми.
«Я не кину його, — подумав Нік. — Не зможу і все». Зненацька його охопив гіркий, раптовий сум. Почуття було глибоким та сильним, і на мить Нікові здалося, що він зараз заплаче.
«Вони пішли до Канзас-Сіті, — подумав він. — Ось що сталося. Усі вони пішли до Канзас-Сіті».
Нік перейшов через вулицю й поплескав Тома по руці. Том підскочив і озирнувся через плече. Його губи напнула широка й винувата усмішка, а з-за коміра виповз рум’янець.
— Так, знаю, це для маленьких дітей, а я вже дорослий, — сказав він. — Знаю-знаю, Бозя мій свідок. Мені це татко казав.
Нік знизав плечима, усміхнувся й розвів руками. Том полегшено зітхнув.
— Тепер це моє. Бо як схочу, візьму собі. Ви ж зайшли до аптеки та взяли, що схотіли, — от і я так можу. Ой, та ж можу! Чи треба віднести назад? Боже-Боже…
Нік похитав головою.
— Моє, — щасливо промовив Том.
Він повернувся до гаража, однак Нік знову торкнувся його руки.
— Шо?
Нік потяг його за рукав, і Том доволі охоче підвівся. Нік підвів його до місця, де стояв його велосипед. Показав на себе. Тоді на велосипед. Том кивнув.
— Атож. Це ваш велик. А той гараж «Тексако» — мій. Я не чіпатиму вашого велика, а ви — мого гаража. Атож, не чіпатиму!
Нік похитав головою. Показав на себе. На велосипед. Тоді вдалечінь. На довершення пометляв пальцями: па-па.
Том завмер. Нік терпляче стояв поряд.
— Ви вже їдете, містере? — нерішуче промовив Том.
Нік кивнув.
— Я не хочу, щоб ви їхали! — вибухнув Том. Він дивився на Ніка широкими яскраво-блакитними очима, що сяяли від сліз. — Ви мені подобаєтеся! Я не хочу, щоб і ви поїхали до Канзас-Сіті!
Нік підтягнув його до себе та обійняв за плечі. Показав на себе. На Тома. На велик. За межі міста.
— Я вас не доганяю, — сказав Том.
Нік терпляче повторив свою пантоміму. Цього разу він довершив її, помахавши, немов прощається з Меєм, а тоді в пориві натхнення підняв Томові руку й помахав нею також.
— Ви хочете, щоб я їхав із вами? — Від захоплення його обличчя розцвіло в усмішці: Том не вірив власним вухам.
Нік полегшено кивнув.
— Звісно! — вигукнув Том. — Том Каллен поїде! Том… — Він завагався, і його обличчя трохи посумнішало. — А можна взяти із собою гаражик? — сторожко спитав Том.
Нік на хвильку задумався, а тоді кивнув: «Так, можна».
— Окей! — усмішка повернулася, наче сонце вийшло з-за хмар. — Том Каллен поїде!
Нік указав на Тома, тоді на велосипед.
— На такому я ще не катався, — засумнівався Том, роздивляючись перемикач швидкостей і високе й вузьке сідло. — Думаю, краще не тре’. Том полетить із такого файного велика.
Та Ніка підбадьорили його слова. «На такому я ще не катався» означало, що на великах Том уже їздив. Проблема в тому, щоб знайти простіший велосипед. Том його вповільнить, цього не уникнути, та, певне, не так уже й сильно. І поспішати ж нікуди. Сни — то лише сни. Однак щось йому підказувало, що час підтискає, — це відчуття було невиразним, але сильним, сприймалося, як підсвідомий наказ.
Нік підвів Тома до іграшкової заправки. Указав на неї, тоді всміхнувся й кивнув до Тома. Той одразу ж присів біля модельок, потягнувся до них, та його рука зависла в повітрі. Він збентежено глянув на Ніка — у його очах стояла підозра.
— Ви ж не поїдете без Тома Каллена, правда?
Нік упевнено похитав головою.
— Окей, — сказав Том і спокійно розвернувся до іграшок.
Перш ніж Нік устиг спинитися, він скуйовдив волосся цього дорослого чоловіка. Том звів очі й сором’язливо всміхнувся. Нік усміхнувся у відповідь. Ні, він не може його просто кинути. Це точно.
———
Стояв уже майже полудень, коли він урешті знайшов велосипед, який, на його думку, мав підійти Томові. Він не очікував, що справа так затягнеться, та, на його подив, більшість людей позамикали будинки, гаражі та інші хазяйські будівлі. Тож він зазирав у брудні, заплетені павутинням вікна гаражів і сподівався, що знайдуться потрібні колеса. Добрих три години він тюпав від вулиці до вулиці, стікаючи потом. У потилицю било сонце. Він навіть повертався до «Вестерн авто» (раптом погано дивився?), та марно: три велики на вітрині були стандартними, на три швидкості, а все решта валялося розібраним.