Нік роззирнувся, видивляючись ліки для шлунка. Він замислився, чи можна зберігати «Пепто-бісмол» у такій спеці. Ну, на етикетці все буде. Його погляд ковзнув манекеном, і двома рядами правіше знайшлося потрібне. Нік ступив два кроки в тому напрямку, коли йому сяйнуло, що він іще ніколи не бачив манекенів в аптеці.
Він розвернувся до манекена й побачив Джулі Ловрі.
Вона стояла без жодного руху. В одній руці дівчина тримала слоїк із препаратом, а в другій — скляну паличку для намазування. Вона витріщалася на нього, вибалушивши зеленаво-блакитні очі. Її каштанове волосся було зібране та зав’язане на потилиці пістрявим шовковим шаликом, що звисав їй нижче від лопаток. Вона була вбрана в рожевий топ із моряцьким коміром і блакитні джинсові шорти, які вкоротили так сильно, що вони скидалися на труси. Її лоб обсипало прищами, а на підборідді стирчав справжній вулкан.
Вони з Ніком утупились одне в одного. Жоден не рухався. А тоді слоїк висковзнув з її руки та вибухнув на підлозі. Повітрям розлився ядучий аромат, і в аптеці засмерділо, як у похоронному бюро.
— Господи, невже ти справжній? — спитала вона тремким голосом.
У Ніка закалатало серце, і в скронях навіжено загупала кров. Навіть зір почав трохи збоїти, і в очах заіскрило.
Він кивнув.
— І ти що, не привид?
Нік похитав головою.
— Тоді скажи щось. Якщо не привид, маєш щось сказати.
Він притулив долоню до рота, тоді до шиї.
— А це ще що за прикол?
У її голосі зазвучали істеричні нотки. Нік цього не почув, однак чудово все прочитав на її обличчі. Він боявся підійти до неї, бо щойно він зробить крок, вона може кинутись навтьоки. Йому здалося, що вона боїться не тому, що побачила живу людину, — дівчина на межі зриву й злякалася, що в неї почалися галюцинації. Його знову торкнувся пекучий відчай. Якби ж він міг говорити…
Тому він повторив свою пантоміму. Урешті, то було єдине, що можна було зробити. Цього разу вона все второпала.
— Ти не говориш? Ти німий?
Нік кивнув.
Вона пронизливо засміялася з розчаруванням.
— Отакої! Нарешті я стріла живого чоловіка, а він німий!
Він знизав плечима й криво посміхнувся.
— Ну-у, — протягла вона та рушила проходом до нього, — ти не страшко. Це вже непогано.
Вона взяла Ніка за руку, мало не торкнувшись його грудьми. Він відчув суміш щонайменше трьох парфумів, під якою ховався неприємний запах поту.
— Мене звати Джулі, — сказала дівчина. — Джулі Ловрі. А тебе як? — вона захихотіла. — Але ж ти не можеш мені нічо сказати, правда? Біднен-е-енький.
Вона нахилилася трохи ближче, і груди черкнули об оголену шкіру його руки. Нікові зробилося гаряче. «Та якого дідька, — зніяковіло подумав він, — вона ж іще дитина».
Він відсторонився від неї, дістав із кишені записник і взявся писати. Нік начеркав лише рядок, коли Джулі нахилилася, щоб поглянути, що він пише. Вона була без ліфчика. Господи. Швидко ж вона відійшла від переляку. Його письмо зробилося кострубатим.
— Ух ти, — сказала вона так, наче він був мавпочкою, що знає якийсь особливо вигадливий трюк.
Нік дивився на папір, тому не прочитав слова з її губ, та відчув лоскіт теплого подиху.
«Мене звіть Нік Андрос. Я глухонімий. Подорожую з чоловіком на ім’я Том Каллен, він трохи відсталий. Не вміє читати й не розуміє те, що я йому показую, — тільки найпростіші знаки. Ми прямуємо до Небраски, бо я гадаю, що там можуть бути інші люди. Як хочеш, давай із нами».
— Звісно, — одразу ж сказала Джулі, а тоді, згадавши, що він глухий, спитала, чітко вимовляючи кожне слово: — Ти вмієш читати по губах?
Нік кивнув.
— Окей. Я дуже рада, що стріла когось. Байдуже, що це глухонімий із дебілом. Тут лячно. Відколи вирубилося світло, я й очей стулити не можу. — Її обличчя набуло страдницького виразу, який пасував радше героїні мильної опери, ніж справжній людині. — Матуся з татком померли два тижні тому. Померли всі, крім мене. Мені було так самотньо.
Вона схлипнула, оповила Ніка руками й почала звиватися навколо нього у вульгарній пародії на горе.
Коли вона відсторонилася від нього, очі в неї були сухі й блискучі.
— Хей, зробімо це, — сказала Джулі. — Ти наче гарненький.
Нік здивовано глянув на неї. «Не вірю власним очам», — подумав він.
Та все відбувалося насправді: вона вже сіпала його ремінь.
— Ну ж бо. Я на таблетках. Усе під контролем. — Вона завмерла на хвильку. — Ти ж можеш, так? Тобто говорити не вмієш, та це ж не значить, що…