— Я Джулі, — сказала вона. — Як ся маєш, симпомпульчику?
Насупившись, Нік пішов до аптеки, щоб узяти ліки для Тома.
———
— Нє-а. — Том похитав головою та позадкував. — Нє-а, не буду. Том Каллен не любить ліки — бридота, їй-бо.
Стиснувши в руці тригранний слоїк із «Пепто-бісмолом», Нік поглянув на нього з огидою та розчаруванням. Зиркнув на Джулі, і вона впіймала його погляд, та в її очах він побачив сяйво тієї ж грайливості, як і тоді, коли вона назвала його німим дурком, — не жартівливий блиск, а жорстокий, бездушний вогонь. То був вигляд, якого набуває погляд людини без почуття гумору — людини, що вміє тільки дражнити.
— Правильно, Томе, — сказала вона. — Не пий, то отрута.
Нік витріщився на неї. Вона вишкірилася до нього, вперши руки в боки: «Ну-ну, спробуй перебий мою карту». Певне, то була її меркантильна помста за те, що він не схотів іще раз зайнятися з нею сексом.
Він розвернувся до Тома й сам хильнув «Пепто-бісмолу». Скроні почала стискати злість. Він простягнув пляшечку Томові, та здоровань захитав головою.
— Ой, нє, Том Каллен не питиме отрути, нє-нє, — сказав він, і з дедалі більшою люттю Нік побачив, що Том геть переляканий. — Татко заборонив. Татко сказав, що як щури дохнуть, то й Томик сконає! Томик отрути не питиме!
Не витримавши її самовдоволеної посмішки, Нік зненацька крутнувся до Джулі та дав їй гучного, потужного ляпаса. Том перелякано подивився на них.
— Ти…
На мить вона замовкла — потрібні слова не знаходилися. Її лице спалахнуло слабким рум’янцем, і раптом вона набула кістлявого, зіпсутого, злого вигляду.
— Ти сране опудало! Я лише жартувала! Гівно! Покидьок! Не смій мене бити! Не смій мене бити, наволоч клята!
Вона кинулася на нього, і Нік відштовхнув її. Вона гепнулася на сідниці й поглянула на нього знизу вгору. Її губи відкотилися, перетворивши обличчя на лютий оскал.
— Я ж тобі яйця відірву, — видихнула Джулі. — Так не можна.
Тремтячими руками Нік дістав ручку та вивів у блокноті великий, кривий напис. Він вирвав аркуш і показав його Джулі. У голові гупало. Блимнувши на нього палаючими, лютими очима, вона вибила папірець із його руки. Нік підняв записку, схопив її за потилицю та тицьнув папірець просто під ніс. Том заскімлив і позадкував.
— Гаразд! Прочитаю! Прочитаю твої гівняні каракулі!
Там було лише чотири слова: «Ти нам не потрібна».
— Пішов на хуй! — гаркнула Джулі та вирвалася з його хватки.
Вона відступила на кілька кроків. Її очі були так само великими та блакитними, як у мить їхньої зустрічі в аптеці, коли він наштовхнувся на неї мало не буквально, та тепер іскрили від ненависті. Нік почувався втомленим. Чому вони натрапили саме на неї?
— Я тут не лишуся, — мовила Джулі Ловрі. — Я піду з вами. І ти мене не зупиниш.
Та вона помилялася. Невже до неї це не дійшло? Ні, подумалося Нікові, певне що ні. Для неї все це було якимсь голлівудським сценарієм, фільмом-катастрофою. От тільки все відбувалося по- справжньому, і вона грала головну роль. То була стрічка, де Джулі Ловрі (також відома як Янгольське Личко) завжди отримує те, що хоче.
Він дістав із кобури револьвер і націлився на її ноги. Вона завмерла, і з обличчя зринула вся кров. Вираз її очей змінився, і Джулі набула геть інакшого вигляду — уперше за весь час вона показалася такою, якою була насправді. У її світ потрапило щось, чого вона не змогла перекрутити на свою користь. Зброя. На зброю маніпуляторські здібності не подіють.
Раптом до його втоми додалася й нудота.
— Я ж несерйозно, — затуркотіла Джулі. — Зроблю все, що скажеш, Богом клянуся.
Він махнув револьвером: «Іди геть».
Джулі розвернулася й покрокувала, раз по раз озираючись через плече. Вона йшла дедалі швидше, а тоді зірвалася на біг. Нарешті завернула за ріг і зникла з його поля зору. Нік повернув револьвер до кобури. Він тремтів і почувався брудно, огидно — так, ніби Джулі Ловрі була не людиною, а якоюсь бридкою істотою, ближчою до неквапливих, холоднокровних жуків, що ховаються під трухлявими деревами.
Він роззирнувся. Том кудись подівся.
Нік побіг залитою сонячним сяйвом вулицею. Кров страшно гупала в голові, ушкоджене око пульсувало. На те, щоб знайти Тома, у нього пішло мало не двадцять хвилин. Здоровань сидів на задньому ґанку одного будинку, за дві вулиці від ділового центру містечка. Він зіщулився на дивані-гойдалці, притиснувши до грудей свій гаражик від «Фішер-Прайс». Побачивши Ніка, він розплакався.
— Будь ласочка, не змушуйте мене її пити, будь ласочка, не змушуйте Томика Каллена пити отруту, Боже, не треба, татусик сказав, що як щури дохнуть, то й Томик сконає… будь ла-а-асочка!