— Як твої зуби? Тобі добряче по щелепах надавали.
Хлопець знизав плечима.
— Ковтав те знеболювальне?
Нік показав два пальці.
— Ну, слухай, мені треба розібратися з папірцями на цих хлопців. Роби, що робив. Потім іще поспілкуємося.
———
Доктор Соумз — саме він мало не переїхав Ніка — завітав трохи пізніше, близько 9:30. Це був чоловік шістдесяти років із кудлатим сивим волоссям, жилавою, наче в курки, шиєю, та гострими блакитними очима.
— Крутий Джон каже, що ти читаєш по губах, — мовив Соумз. — А ще каже, що хоче тебе десь гарно й перспективно влаштувати, тож мені краще глянути, чи не ґиґнеш ти на його руках. Знімай сорочку.
Нік розстібнув свою блакитну робочу сорочку, зняв її.
— Боже святий, ти тіко глянь, — випалив Бейкер.
— Красиво розмалювали, це точно, — кивнув Соумз, оглядаючи Ніка. — Хлопче, ти мало ліву цицьку не втратив, — сухо зауважив він.
Він показав на струп у формі півмісяця якраз над соском. Ніків живіт і ребра вигравали всіма барвами полярного сяйва. Соумз потицяв його, помацав, придивився до зіниць. Насамкінець оглянув залишки передніх зубів хлопця — єдину частину його тіла, яка дійсно боліла.
— Певне, болить, що мама рідна, — сказав лікар, і Нік сумно кивнув. — Повипадають, — вів далі Соумз. — Ти…
Він тричі чхнув короткою чергою.
— Перепрошую.
Лікар почав складати інструменти у свій чорний саквояж.
— Прогноз утішний, однак раджу не підставлятися під блискавиці й не ходити до Закового притону. Ти не говориш, бо глухий, чи це фізична вада?
«Фізична. Від народження», — написав Нік.
Соумз кивнув.
— Халепа. Одначе будемо мислити позитивно й подякуємо Богу за те, що він не розійшовся й не кóпнув на додачу ще й мізки. Одягайся.
Нік зробив, як звелено. Йому сподобався Соумз. Дечим він нагадував Руді Спаркмена — якось той сказав Нікові, що глухонімим ваду над плечима Бог компенсує бонусними дюймами нижче пояса.
— Скажу в аптеці, щоб поповнили тобі запаси знеболювального. І хай пан багатій платить.
— Хо-хо, — озвався Джон Бейкер.
— У слоїках для консервації в нього більше бабла, ніж у кабана бородавок, — не вгавав Соумз.
Він чхнув, витер носа, пошарудів у сумці й дістав стетоскоп.
— Стережись, дідуню, а то замкну за п’яну бучу, — сказав Бейкер з усмішкою.
— Аякже-аякже, — відмахнувся той. — Одного дня роззявиш рота зашироко й сам туди полетиш. Знімай сорочку, Джоне, — глянемо, чи цицьки в тебе такі ж соковиті, як і раніше.
— Зняти сорочку? Нащо?
— Бо твоя дружина вимагає, щоб я тебе оглянув, ось чому. Вона гадає, що ти захворів, і не хоче, аби геть зліг. Дивні бажання, їй-Богу. Постійно торочу їй те саме: як вкладемо тебе до труни, нам не треба буде ховатися по коморах. Ну ж бо, Джонні. Покажи пузо.
— Та я ж лише застудився, — сказав Бейкер, неохоче розстібаючи сорочку. — Сьогодні вже почуваюся нормально. Бог свідок, Амброузе, ти он чхаєш гірше, ніж я.
— Вирішив діагноз поставити? А лікар тут хто? — Бейкер узявся стягувати сорочку, і Соумз повернувся до Ніка. — Знаєш, завжди цікаво спостерігати, як шириться така болячка. Злягла місіс Летроп, усе сімейство Річів також, і більшість придурків, що ошиваються на Баркер-роуд, кашляють так, що мало голови не лускають. Навіть Біллі Ворнер кашляє, як навіжений.
Звиваючись, Бейкер зняв із себе майку.
— Диви, а я що казав? — гмикнув Соумз. — Хіба не гарна пара дійок? Навіть старий лайнюк типу мене збудиться від такого видива.
Бейкер хапнув повітря, коли стетоскоп торкнувся його грудей.
— Господи, ну й холодний! Ти його що, у морозилці тримаєш?
— Вдихни, — сказав Соумз, насупившись. — Тепер видихни.
Видих у Бейкера перейшов у кволий кашель.
Соумз не відходив від шерифа доволі довго. Прослухав спереду, ззаду. Врешті відклав стетоскоп і взяв шпатель для язика, щоб оглянути горло. Покінчивши з цим, він зламав шпатель навпіл і кинув його до сміттєвого кошика.
— Ну? — спитав Бейкер.
Соумз занурив пальці правиці в складки плоті під щелепою шерифа. Скривившись, Бейкер відсахнувся.
— Не питатиму, чи болить, — сказав Соумз. — Джоне, їдь додому й лягай у ліжко — це не порада, а наказ.
Шериф моргнув.
— Амброузе, — тихо заговорив він, — ну ти що. Ти ж знаєш, я не можу. У мене тут троє в’язнів, яких після обіду треба доправити до Кемдена. Учора ввечері я лишив із ними цього пацана, хоч і не варто було, і я не хочу лишати його тут знову. Він німий. Якби вчора з головою був порядок, я б на це не погодився.