До 8:45 Нік уже сидів як на шпичках. Він підійшов до дверей, що вели до камер, визирнув.
Біллі та Майк стояли біля ґрат і гамселили по них черевиками… і це чудово доводило, що люди, які не могли розмовляти, складали лише невеликий відсоток світових «опудал». Вінс Хоґан лежав. Коли Нік підійшов до дверей, той лише повернув голову й подивився на нього. Обличчя в Хоґана було блідим, лише з’явилися темні кола під очима, і на щоках вигравав гарячковий рум’янець. На лобі виступили краплини поту. Нік зустрівся з його апатичним, задурманеним поглядом і зрозумів, що в’язень захворів. Йому зробилося не по собі.
— Гей, опудало, як щодо сиропчику? — гукнув до нього Майк. — Старому Вінсові не завадив би лікар. Здається, твої наклепи на нього хріново подіяли. Що скажеш, Білле?
Білл не став глузувати.
— Вибач, що кричав на тебе, чуваче. Вінсові справді погано. Йому потрібен лікар.
Нік кивнув і вийшов, намагаючись придумати, що робити. Він схилився над столом і записав у нотатнику: «Шерифе Бейкере чи хто там це читатиме, я пішов по сніданок для в’язнів і спробую знайти доктора Соумза. Здається, Вінс Хоґан справді хворий, не прикидається. Нік Андрос».
Нік вирвав аркуш із записника й поклав його на середину столу. Засунув нотатник у кишеню й вийшов на вулицю.
Першим, що його вразило, були непорушна денна спека й запах зелені. Опівдні стоятиме пекло. То була така днина, коли люди намагалися закінчити справи якнайраніше, аби розслабитися після обіду, та в очах Ніка головна вулиця здавалася химерно лінивою як на вранішню годину — наче не робочий день, а неділя.
Більшість діагональних паркувальних місць перед крамницями були порожні. Вулицею котилося кілька легковиків і фермерських вантажівок, та небагато. Здавалося, крамниця госптоварів відчинена, та жалюзі банку «Меркантайл» і досі ніхто не підняв, хоча вже перевалило за дев’яту.
Нік повернув праворуч — до придорожнього кафе, яке було за п’ять кварталів звідти. Він саме підійшов до рогу третього кварталу, коли побачив, як у його бік повільно котиться автівка доктора Соумза. Машина виляла з боку в бік, немов від утоми. Нік енергійно замахав до лікаря, хоча й не знав, чи той пригальмує, однак Соумз зупинився на узбіччі, спокійно зайнявши чотири паркувальні місця. Він лишився в машині — просто сидів за кермом. Його вигляд шокував Ніка. Відтоді, як Нік бачив лікаря за невимушеними жартами з шерифом, Соумз постарів років на двадцять. Це було через виснаження, та самим виснаженням усе не пояснювалося — навіть Нік це розумів. Немов для того, аби підтвердити його думки, лікар дістав із нагрудної кишені зіжмаканий носовичок — наче старий маг, який показує замусолений фокус, — і чхнув у нього кілька разів. Потім Соумз відкинув голову на сидіння, привідкривши рота, щоб дихати. Шкіра в нього була такою жовтою та блискучою, що Нік не міг не порівняти його з мерцем.
А тоді Соумз розплющив очі й сказав:
— Шериф Бейкер помер. Якщо ти зупинив мене, щоб спитати про нього, забудь. Він помер уночі, о другій із чимось. А тепер і Джейні захворіла.
Очі в Ніка розширилися. Шериф Бейкер помер? Таж тільки вчора заходила Джейн Бейкер — казала, що йому краще. І вона… з нею було все добре. Ні, це неможливо.
— Ще й який мертвий, — сказав Соумз, наче Нік промовив свої думки вголос. — І не тільки він. За останні дванадцять годин я підписав дванадцять свідоцтв про смерть. І знаю ще двадцятьох людей, які сконають до полудня, якщо Бог не змилується. Та я сумніваюся, що це справа Божих рук. Маю підозру, що саме тому Він і не втручатиметься.
Нік дістав із кишені нотатник і написав: «Що з ними таке?»
— Не знаю, — сказав Соумз, повільно зминаючи аркуш. Кинув його в риштак. — Та, здається, воно підкосило всіх місцевих, і ще ніколи в житті мені не було так лячно. Я й сам його підхопив, хоча наразі мене найбільше діймає звичайна втома. Я вже не молодик. Не можу гасати туди-сюди без упину — за все потрібно платити, розумієш? — у його голос закралася виснажена, перелякана вередливість, але, на Нікове щастя, він її не чув. — Одначе від того, що я себе пожалію, краще не стане.