— Джонні! — закричала вона. — Я не можу знайти скриньку з приладдям для шиття! У шафі її нема!
Він налив склянку води з карафи на нічному столику й підніс до її губ, та місіс Бейкер знову замахала руками й мало не вибила склянку з його рук. Нік переставив її неподалік, щоб була під рукою, коли жінка заспокоїться.
Ще ніколи його німота не була такою болісною, як протягом останніх двох днів. Коли Нік зайшов до місіс Бейкер двадцять третього числа, у вітальні сидів Брейсман, методистський священик. Він читав із нею Біблію, однак вигляд мав знервований і, здавалося, не міг дочекатися, коли зможе втекти. Нік здогадувався чому. Гарячка нагородила її дівочим рум’янцем — з огляду на важку втрату дещо недоречним. Можливо, священик злякався, що вона буде до нього чіплятися. Та йому радше кортіло забрати рідних і злиняти полями. У маленьких містечках новини розносяться швидко, і більшість жителів Шойо також збиралися накивати п’ятами.
Брейсман пішов сорок вісім годин тому, і все перетворилося на страхіття наяву. Місіс Бейкер погіршало, і то настільки, що Нік боявся, що вона помре ще до заходу сонця.
На додачу до всього йому довелося її залишити. Нік пішов до придорожнього кафе по обід для в’язнів, але Вінсові Хоґану було вже не до їжі. Він марив. Майк Чайлдресс та Біллі Ворнер вимагали, щоб їх випустили, та Нік не міг змусити себе відімкнути камери. Він не боявся, що в’язні захочуть йому помститися — вони б захотіли здиміти з Шойо так само, як і всі решта, тож нащо марнувати час на «опудало»? Та в нього були зобов’язання. Він дав обіцянку небіжчикові. Певне, раніше чи пізніше поліція штату опанує ситуацію та приїде по своїх бранців.
У нижній шухляді Бейкерового столу він знайшов пістолет 45-го калібру і, поміркувавши кілька секунд, пристебнув його до пояса. Глянувши вниз, Нік побачив дерев’яне руків’я, що стирчало поряд із його худорлявим стегном — виглядало по-дурному, однак вага зброї діяла заспокійливо.
Після обіду 23 червня він відчинив Вінсову камеру та обклав лоб, груди й шию хворого саморобними пакетами з льодом. Вінс розплющив очі й мовчки поглянув на Ніка благальними очима. Нікові захотілося щось сказати — так само, як хотілося зараз, два дні по тому, з місіс Бейкер — будь-що, аби хоч трохи його заспокоїти. «У тебе все буде окей» або «Гадаю, гарячка спадає» — навіть цього вистачило б.
Весь той час, що він займався Вінсом, Біллі з Майком кричали на нього. Поки він схилявся над хворим, було байдуже, однак щоразу, як Нік зводив очі, він бачив їхні налякані обличчя, і губи формували слова, які зводилися до одного: «Будь ласка, випусти нас». Нік намагався до них не наближатися. Хай він іще не досяг повноліття, але досвіду йому вистачало, щоб знати, як паніка перетворює людей на звірів.
Того дня він ганяв безлюдними вулицями туди-сюди, щоразу очікуючи знайти мертве тіло (Вінс Хоґан? Джейн Бейкер?) на одному з кінцевих пунктів маршруту. Він виглядав автівку доктора Соумза, та його ніде не було. Кілька крамниць і «Тексако» були досі відчинені, та Нік дедалі більше впевнювався, що місто порожніє. Люди тікали лісовими стежками, лісовозними дорогами або ж навіть переходили вбрід річечку Шойо-Стрім, яка текла крізь Смековер і врешті добігала до містечка Маунт-Холлі. Коли посутеніє, ще хтось тікатиме, думав Нік.
Він дійшов до дому Бейкерів щойно після заходу сонця. Закутавшись у халат, Джейн сновигала кухнею та заварювала чай тремтячими руками. Коли Нік зайшов, вона вдячно поглянула на нього, і він побачив, що температура впала.
— Хочу подякувати тобі, що доглядаєш мене, — спокійно промовила вона. — Мені вже набагато краще. Хочеш чашку чаю?
Вона залилася слізьми. Нік рушив до неї, злякавшись, щоб вона не впала на гарячу плиту. Джейн схопилася за його руку, аби втримати рівновагу, і поклала голову йому на груди — її волосся темніло на світлій блакиті халата.
— Джонні! — почувся на темній кухні її голос. — О мій бідолашний Джонні.
Якби ж він міг говорити, нещасно подумав Нік. Він міг лише обійняти її та підвести до стільця біля столу.
— Чай…
Він тицьнув пальцем у себе й змусив Джейн сісти.
— Гаразд, — сказала вона. — Мені справді краще. Аж дивно. Просто… просто…
Вона затулилася руками.
Нік зробив їм гарячого чаю та поставив його на стіл. Деякий час вони пили мовчки. Свою чашку Джейн тримала обома руками, як дитина. Нарешті вона поставила її та сказала: