Та й на хрін комусь оця морока?
Вейн Стакі колись давно на пляжі сказав: «Є в тобі одна риса — коли її помічаєш, то здається, наче фольгу вкусив…»
Тихо Люсі промовила:
— Тобі все вдасться.
Ларрі підскочив.
— Га?
— Я кажу: усе тобі вдасться. Правда ж, Лео?
— Аякже, — закивав Лео. Він не міг відвести очей від людей у залі: у голові Лео просто ніяк не вкладалося, що їх аж стільки. — Вдасться!
«Та що ти розумієш, бабо безтолкова, — подумав Ларрі. — От тримаєш мене за руку і не розумієш, що я ж можу прийняти погане рішення, від якого ви обоє загинете. Я, блядь, уже практично вбиваю Суддю Фарріса, а він мою срану кандидатуру підтримає. Який це виявився цирк задрочений…»
З його горла вихопився тихий стогін.
— Ти щось сказав? — спитала Люсі.
— Ні.
Потім через сцену на підвищення вийшов Стю в червоному светрі й синіх джинсах — його одяг здавався особливо яскравим у різкому світлі прожекторів, що їх підключили до генератора «хонди» Бред Кічнер і частина його команди енергетиків. Десь у середині залу почалися оплески, Ларрі так і не зрозумів звідки, і цинічна частина його «я» завжди вважала, що то розпочав Ґлен Бейтман, місцевий експерт із мистецтва контролювати юрбу. Хай там як, це не має значення. Перші окремі оплески перейшли в потужну, громову хвилю. Стю на сцені в кумедному подиві завмер біля кафедри. До плескання в долоні додалися вигуки й оглушливий свист.
І тут весь зал устав з місць, і оплески вже звучали, як важка злива, а люди кричали: «Браво! Браво!» Стю підвів руки, але люди не змовкали, а навпаки, овація посилилася.
Ларрі глянув убік на Люсі й побачив, що вона енергійно аплодує, не зводячи очей зі Стю, а на губах у неї тремтлива, але переможна усмішка. Вона плакала. Лео з другого боку теж плескав у долоні з такою силою, аж Ларрі боявся, що вони в нього відваляться. На радощах увесь старанно відвойований словник покинув його — так, бува, людина забуває іноземну мову, яку вчила. Хлопчик міг тільки голосно й захоплено ухкати.
Бред і Ральф також запустили гучномовець від генератора, і Стю дмухнув у мікрофон, після чого сказав:
— Леді й джентльмени…
Але його слова потонули в оплесках.
— Леді й джентльмени, якщо ви сядете…
Тільки люди ще не були готові сідати. Овація тривала й тривала, і Ларрі подивився на свої руки, бо вони заболіли — і виявив, що плеще в долоні так само відчайдушно, як і всі решта.
— Леді й джентльмени…
Громові оплески розкочувалися луною. Над головою ластівоча родина, яка оселилась у цьому тихому місці, коли почалась епідемія, шалено кидалася на всі боки, бажаючи якомога швидше забратися подалі від людей.
Ми й самі аплодуємо, подумав Ларрі. Ми аплодуємо тому, що ми тут, живі, разом. Може, ми знову вітаємося з нашим колективним «я», хтозна. Здрастуй, Боулдере. Нарешті. Як же й гарно, що ми тут, як чудово жити!
— Леді й джентльмени, якщо ви сядете, я вам буду дуже вдячний.
Оплески поступово почали стихати. Тепер стало чути, як леді, та й деякі джентльмени, схлипують, сякаються. Як перемовляються пошепки. Почувся шурхіт: усі водночас сіли.
— Дуже радий вас тут бачити, — сказав Стю. — І сам радий бути тут.
Мікрофон зафонив від гучновомця і верескнув, Стю буркнув: «От чортова штукенція!» — і ці слова одразу пішли в ефір. Залою прокотився тихий сміх, Стю зашарівся.
— Напевне, нам треба знову звикати до цього всього, — сказав він, викликавши чергову хвилю оплесків.
Коли вона скінчилася, Стю промовив:
— Для тих, хто мене не знає, — я Стюарт Редман з Арнетта, штат Техас, хоча це здається страшенно далеко звідси, то слухайте сюди, — він прокашлявся, мікрофон трохи верескнув, і Стю обережно відступив від нього назад. — Я тут доволі сильно хвилююся, то вже якось не ображайтеся…
— Не будемо, Стю! — радісно зарепетував Гаррі Данбартон, почувся добрий сміх. Як на зборах у таборі, подумав Ларрі. Зараз ще гімни які-небудь заспівають. Якби тут була матінка Ебіґейл, то вже б співали.
— Останній раз на мене дивилося стільки народу, коли наша шкільна збірна вийшла у плей-офф, і тоді на мене дивився двадцять один хлопець, не рахуючи дівчат у коротких спідничках.