— Надін, — голос Люсі тремтів, одну руку вона приклала до грудей. — Ох ти ж мене й налякала! Я подумала… та я сама не знаю, що подумала!
Надін не звернула на неї увагу.
— Можна з тобою поговорити? — спитала вона Ларрі.
— Що? Зараз? — він глянув на Люсі чи тільки подумав, що глянув… пізніше він не міг пригадати, яке в неї тоді було обличчя. Вона ніби опинилися в затемненні — тільки затьмарила її не ясна зірка, а темна.
— Зараз. Треба зараз.
— А вранці не…
— Потрібно зараз, Ларрі. Або вже ніколи.
Він озирнувся до Люсі знову і цього разу вже її побачив, побачив покору на її обличчі, коли вона дивилася то на Ларрі, то на Надін. Бачив її образу.
— Я зараз повернуся, Люсі.
— Ні, не повернешся, — мляво сказала вона. У її очах зблиснули сльози. — Ой, сумніваюся.
— Десять хвилин!
— Десять хвилин, десять років… — промовила Люсі. — Вона по тебе прийшла. Що, і нашийник, і намордник узяла, Надін?
Для Надін Люсі Свонн не існувала. Її очі, темні, великі, дивилися тільки на Ларрі. Для нього то завжди будуть найдивніші, найпрекрасніші очі, які тільки можна побачити, які дивляться на тебе, спокійні і глибокі, коли тобі погано, чи коли в тебе біда, чи коли ти божеволієш від горя.
— Я повернуся, Люсі, — промовив він автоматично.
— Вона…
— Продовжуй.
— Так, напевне, продовжу. Вона прийшла. Я вже не потрібна.
Вона побігла вгору сходами, на верхній сходинці спіткнулась, але втрималась, відчинила двері й гучно зачинила їх за собою, щоб ніхто не почув її плачу.
Надін і Ларрі дивилися одне на одного довго, немов зачаровані. Отак воно й буває, подумав він. Зустрінешся з чиїмось поглядом на другому кінці кімнати, чи в натовпі на станції метро побачив ніби свого двійника, чи почуєш сміх на вулиці — такий, як у тої дівчини, з якою вперше кохався…
Але в його роті стало якось гірко.
— Дійдемо до рогу і назад, — тихо промовила Надін. — Зможеш це зробити?
— Та я краще в дім до неї піду. Збіса поганий ти час вибрала, щоб сюди прийти.
— Ну будь ласка. Тільки до рогу і назад. Якщо хочеш, я стану на коліна і благатиму. Якщо цього бажаєш. Бачиш?
І, на його жах, Надін справді стала на коліна, підібравши спідницю; ноги під нею були голі, і в Ларрі виникла дивна впевненість, що все інше там голе теж. Чому йому так подумалося? Він не знав. Її очі дивилися на нього, в голові від того паморочилось, і ставало недобре від відчуття, що тут діє якась сила, яка ставить її на коліна перед ним, а її рот опиняється на одному рівні з…
— Устань! — грубо сказав він. Він узяв її за руки й поставив на ноги, намагаючись не дивитись, як спідниця спадає на місце; її стегна були вершкового кольору — такого відтінку білого, який є не блідим, не мертвотним, а сповненим життя, здоров’я і спокуси.
— Нехай, — сказав він, уже майже повністю здавшись.
Вони пішли на захід, у бік гір, які вдалині стояли трикутними фігурами, вирізаними з темряви, й затуляли зірки, які вийшли на небо після дощу. Іти до тих гір у темряві для Ларрі було завжди якось на дивно моторошнувато, але було в тому й відчуття якоїсь пригоди, і тепер з Надін, яка злегка взяла його під руку, ці відчуття немовби посилились. У Ларрі завжди були яскраві сни, і три чи чотири ночі тому йому снились оці гори; там ніби водилися тролі: жахливі істоти з яскраво-зеленими очима, величезними головами гідроцефалів і короткопалими сильними руками. Руками душителя. Тролі-ідіоти стерегли гірські стежки. Чекали, доки настане його час — час темного чоловіка.
Легкий вітерець гуляв вулицею, женучи перед собою папірці. Вони пройшли повз супермаркет «Кінг Суперз», перед яким мертвими вартовими стояло кілька візків для покупок. Ларрі згадався тунель Лінкольна. Вони були мертві, але то не означало загибелі всіх тролів на землі.
— Це важко, — сказала Надін, теж тихим голосом. — Вона сердиться, бо має рацію: я тебе хочу зараз. І, боюся, я спізнилася. Я хочу лишитися тут.
— Надін…
— Ні! — різко перебила його вона. — Дай я договорю. Я хочу лишитися тут, ти хіба не розумієш? І якби ми не судились одне одному, я б могла. Ти — мій останній шанс! — її голос зривався. — Джо зараз нема.
— Ні, він удома, — відказав Ларрі, вражений; він почувався дурнем і нічого не розумів. — Ми дорогою додому провели його до тебе. Хіба він не там?
— Ні. Там — хлопчик на ім’я Лео Роквей, спить у своєму ліжку.
— Що ти…
— Послухай, — сказала вона. — Послухай, ти що, не можеш? Поки в мене був Джо, все було гаразд. Я могла… бути настільки сильною, наскільки треба. Але я йому більше не потрібна. А мені треба бути потрібною.