— Ні, ти йому потрібна!
— Звичайно, — сказала Надін, і Ларрі знову злякався. Вона вже вела мову не про Лео; а про кого — він не знав. — Я потрібна йому. От цього я і боюся. Тому я до тебе прийшла.
Надін зробила крок до Ларрі, і подивилася на нього, піднявши голову. Він чув чистий запах її потаємного соку і хотів її. Але інша частина його «я» була обернена до Люсі. Ця частина була йому вкрай потрібна, щоб нормально жити в Боулдері. Якщо він її облишить і піде до Надін — то з таким самим успіхом може взагалі йти геть із Боулдера просто зараз. Із ним усе буде скінчено. Старий Ларрі переможе.
— Я маю йти додому, — сказав він. — Вибач. Ти вже щось сама придумай, Надін.
«Щось сама придумай», «щось сам придумай» — чи не з такими словами він звертався до людей так чи інакше все життя? Ну чого вони щоразу поставали перед ним отак, коли він розумів, що має рацію, і все одно ловили його, звивалися в його голові і змушували сумніватися в собі?
— Покохайся зі мною, — попросила вона, обійнявши його за шию. Вона міцно пригорнулася до нього, і за м’якістю, теплом, пружністю вільного тіла Ларрі зрозумів: справді, вона вдягнена тільки в сукню, більше на Надін нічого немає. Зовсім гола під сукнею, подумав він, і від цієї думки його охопило темне збудження.
— О, так добре. Я тебе відчуваю, — сказала вона і, звиваючись, почала солодко тертись об його тіло: вбік, угору, вниз… — Покохайся зі мною, і все буде скінчено. Я буду в безпеці. У безпеці.
Він зробив рух у її бік — і пізніше так і не зміг зрозуміти, як це все вийшло; він опинився в її теплі лише трьома швидкими рухами й одним ривком — саме так, як вона хотіла, але якимсь чином він розчепив її руки і відштовхнув її з такою силою, що вона заточилася і ледь не впала. Надін тихо застогнала.
— Ларрі, коли б ти тільки знав…
— Ну, не знаю. А чому ти не спробувала мені пояснити замість того щоб… ґвалтувати мене?
— Ґвалтувати! — повторила вона, страшно засміявшись. — О, та це смішно! Оце ти сказав! Я! Тебе! Ох, Ларрі!..
— Чого ти від мене хотіла, ти ж могла мати. І минулого тижня, і позаминулого. За тиждень до того, я тебе просив. Я хотів тобі це дати.
— То було зарано, — прошепотіла вона.
— А тепер запізно! — сказав Ларрі; йому дуже не сподобалося, як це грубо прозвучало, але він не володів собою. Його й далі трусило від того бажання, то який же ще в нього міг бути голос? — І що ж ти зробиш?
— Усе гаразд. До побачення, Ларрі.
Вона відвернулася. На мить вона була більше, ніж просто Надін, яка назавжди відвернулася від нього. Вона була спеціалістом з оральної гігієни. Вона була Івонн, з якою вони мешкали в одній квартирі в Лос-Анджелесі — та його так дістала, що він просто зробив ноги, залишивши її платити за квартиру. Вона була Ритою Блейкмур.
І, що найгірше, вона була його матір’ю.
— Надін!
Вона не озирнулася. Вона була темним силуетом, який можна було вирізнити з-поміж інших темних обрисів тільки тоді, коли вона переходила вулицю. І тоді вона зникла на чорному тлі гір. Він знову її покликав, і вона не відповіла. Щось було моторошне в тому, як вона від нього пішла, просто розчинившись у чорному краєвиді.
Ларрі стояв перед «Кінг Суперз», стиснувши кулаки; на лобі в нього, попри вечірню прохолоду, виступили краплі поту. Його привиди знову були з ним, і нарешті він зрозумів, якою є плата за те, що ти нехороший: ти ніколи не розумієш власних мотивів, ніколи не можеш оцінити співвідношення користі і шкоди, хіба що методом тику, ніколи не можеш звільнитися від кислого смаку сумніву в роті і…
Голова його сама смикнулася вгору. Очі розширилися так, що готові були випасти з орбіт.
Вітер налетів знову, дивно завив у якихось порожніх дверях, а вдалині він почув стукіт підборів чобіт десь у передгір’ї: звук наближався з холодним подихом передранкового вітру.
Брудні підбори, клацаючи, йдуть у могилу на Захід.
——
Люсі почула, як він зайшов — і її серце шалено закалатало. Вона сказала серцю зупинитися: може, це він прийшов забрати свої речі, — але воно не зупинялося. «Він обрав мене, — з биттям серця калатало в її голові. — Він обрав мене…»
Попри надію та хвилювання, які вона не могла стримати, Люсі непорушно лежала на спині в ліжку, чекаючи й дивлячись просто в стелю. Сказавши те, вона сказала всього-на-всього правду, бо єдиною виною і її, і таких дівчат, як її подруга Джолін, є те, що вони просто дуже сильно хочуть любити. Але вона завжди була вірною. Ніколи не зраджувала. Вона не зраджувала ні своєму чоловікові, ні Ларрі, і якщо до зустрічі з ним вела не зовсім чернечий спосіб життя, то… що було, те минуло. Просто людина не може знову повернутися до того, що зробила колись, і переробити все заново, краще, правильніше. Може, таку силу мають боги, але не смертні чоловіки й жінки, та й це, мабуть, на краще. Бо інакше ми б помирали від старості, усе ще намагаючись переписати начисто нашу юність.