Відчули всі, хоча потім ні Рейчел, ні Джей Фарґуд із Надін про це не говорили. Та й вона теж не почувалася бажаною гостею в їхніх кімнатах. Немовби вони після того трохи її боялися.
Планшет раптом забився під їхніми руками: немовби вони торкалися крила машини, що стоїть із заведеним мотором. Вібрація була рівна й тривожна. Такий рух людина не може робити непомітно.
Дівчата притихли. На їхніх обличчях був особливий вираз: людей, які пришли на сеанс, де сталося щось на диво справжнє, чи то крутиться стіл, чи невидима рука стукає по стіні, чи в медіума з ніздрів іде сіра, як дим, телеплазма. То був нажахано-чекальний вираз: їм хотілося і щоб оте, що почалося, припинилося, і щоб воно не припинялося. То був вираз страшного, розгубленого хвилювання… і з цим виразом людське обличчя більше схоже на череп, який завжди розташований зовсім неглибоко під шкірою.
— Припиніть! — раптом закричала дівчина з кінським обличчям. — Зараз же припиніть, а то пошкодуєте!
А Джейн Фарґуд закричала на повен голос:
— Я не можу прибрати пальці!
Хтось тихо, здушено скрикнув. Водночас Надін зрозуміла, що її власні пальці теж прилипли до дошки. М’язи її рук напружились, але, попри всі зусилля, пальці залишилися на планшеті.
— Гаразд, пожартували, й годі, — сказала Рейчел напружено, злякано. — Хто…
Але раптом планшет почав писати.
Він рухався блискавично, тягнучи пальці за собою, смикаючи руки туди-сюди — це виглядало б смішно, коли б не безпорадні, загнані вирази на обличчях всіх трьох дівчат. Надін пізніше згадувала, що її руки ніби причепилися до автоматичного тренажера. До того письмо було витягнуте, літери кривобокі — немовби їх писала семирічна дитина. А цей почерк був рівний і потужний… великі, з нахилом літери через усю білу сторінку. Щось у них було водночас рішуче і порочне.
«НАДІН НАДІН НАДІН, — писав планшет, — ЯК Я КОХАЮ ТЕБЕ НАДІН БУДЕШ МОЄЮ КОХАТИМЕШ МЕНЕ НАДІН БУДЕШ МОЄЮ КОРОЛЕВОЮ ЯКЩО ТИ ЯКЩО ТИ ЯКЩО ТИ БУДЕШ ЧИСТОЮ ДЛЯ МЕНЕ ЯКЩО БУДЕШ НЕТОРКАНОЮ ДЛЯ МЕНЕ ЯКЩО БУДЕШ МЕРТВОЮ ДЛЯ МЕНЕ МЕРТВОЮ»
Планшет різко пересунувся вниз, убік — і знову почав, уже нижче.
«ТИ МЕРТВА З УСІМА ІНШИМИ НАДІН ТИ В КНИЗІ СМЕРТІ З УСІМА ІНШИМИ НАДІН ГНИЄШ ІЗ НИМИ ЯКЩО НЕ ЯКЩО НЕ»
І зупинився. Олівець постукував об папір. Надін думала — сподівалася, як же вона сподівалася, — що це вже скінчилося, але олівець кинувся знову до краю аркуша і почав знову. Джейн жалісно скрикнула. Обличчя решти дівчат були нажахані, бліді овали здивування й відчаю.
«СВІТ СВІТ СКОРО СВІТ ЗАГИНЕ А МИ МИ МИ НАДІН НАДІН Я Я Я МИ МИ МИ БУДЕМО МИ БУДЕМО МИ»
І літери неначе заволали через усю сторінку:
«МИ В ДОМІ МЕРТВИХ НАДІН»
Останнє слово прокричалося через увесь аркуш великими дюймовими літерами, і планшет закрутився, проїхав столиком, залишаючи довгий графітний слід безсловесним завиванням. Упав на підлогу й розколовся надвоє.
На мить запала вражена тиша, яка немов скувала всіх, а потім Джейн Фарґуд заплакала, забилася в істериці. Скінчилося тим, що кастелянша піднялася подивитися, що ж робиться вгорі, згадувала Надін, і вона вже збиралася викликати для Джейн «швидку», коли дівчина трохи оволоділа собою.
Поки все це діялося, Рейчел Тіммз сиділа на ліжку, тиха і бліда. Коли кастелянша і більшість дівчат (у тому числі й довгообраза в окулярах, яка, звичайно, відчула, що немає пророка у своїй вітчизні) пішли, вона спитала Надін дивним, безбарвним голосом:
— Це хто був, Надін?
— Не знаю, — чесно зізналася Надін. Вона не мала жодного уявлення. Ще не мала.
— І почерк не впізнаєш?
— Ні.
— Ну, може, ти краще візьми оце… оце послання з потойбіччя, чи що воно таке… та й ходи до себе.
— Це ж ти мене просила сісти! — спалахнула Надін. — Ну звідки мені було знати, що… що станеться отаке? Я це взагалі з ввічливості зробила, Боже ж ти мій!
У Рейчел заговорила совість, вона почервоніла, навіть трохи вибачилась. Але Надін після того не була про неї особливо високої думки, а Рейчел Тіммс була однією з дуже небагатьох дівчат, з якими Надін справді близько дружила протягом перших трьох семестрів коледжу.
Відтоді до цього дня вона ні разу не торкалася ніяких фанерних павуків.
Але час… ну що, таки настав час, правда?
Атож.
Серце Надін гучно билося, вона сіла коло столика для пікніка і злегка торкнулася пальцями двох із трьох боків планшета. Вона відчула, як той пульсує під пучками, і майже одразу подумала про машину, що стоїть із ввімкненим мотором. Тільки за кермом хто? І правда, хто? Хто зайде в машину, захлопне двері, покладе на кермо засмаглі руки? Чия нога, важка й брутальна, взута в старий запорошений ковбойський чобіт, натисне на газ і повезе її… куди?