Це закрило тему розвідників… чи шпигунів, якщо це вам більше подобається.
Тоді слово дали Ґленові, і далі цитую за звукозаписом:
ҐЛЕН: Я хочу перенести те, що ми називаємо наступними публічним зборами, на 25 серпня і запропонувати кілька речей до обговорення на них.
Почну з того, що вас, мабуть, здивує. Ми прикидаємо, що в Зоні приблизно шістсот людей, а Ральф вів гідні захоплення, точні записи кількості людей у великих групах, які до нас прибували, й наші оцінки кількості населення ґрунтуються на цих даних. Але ж люди прибували й жменьками — можливо, по десятку на день у середньому. То сьогодні трохи раніше я пішов до парку Чотоква з Лео Роквеєм, і ми полічили місця в глядацькій залі. Нарахували шістсот сім. Чи це ні про що вам не говорить?
Сью Стерн сказала, що такого не може бути, бо люди стояли позаду і в проходах, коли не могли сісти. Тоді ми всі зрозуміли, до чого веде Ґлен, і, гадаю, доречним буде сказати, що Комітет неначе блискавкою вдарило.
ҐЛЕН: Ми не маємо способу оцінити точно, скільки стояло і сиділо на сходах у залі, але я пам’ятаю збори доволі добре і маю сказати, що за якнайскромнішими оцінками — принаймні сотня. Тож, як бачите, нас тут, у Зоні, вже понад сімсот. У результаті моїх і Лео досліджень пропоную на великих зборах запровадити Комітет із перепису населення.
РАЛЬФ: Ох ти ж — бля буду! Як же я не додумався!
ҐЛЕН: Ні, ти тут не винен. Ти й так між стількома справами розриваєшся, Ральфе, і, гадаю, ми всі погодимося, що вони в тебе йдуть чудово.
ЛАРРІ: Оце так — нічого собі!
ҐЛЕН: …але навіть якщо до нас приходить четверо людей на день, усе одно за тиждень набігає майже тридцять. А мені думається, на день з’являється людей дванадцять-чотирнадцять. Вони на палають бажанням прибігти до когось із нас і оголосити про своє прибуття, звичайно, а без матінки Ебіґейл нема де їх рахувати, щойно вони прибувають.
Френ Ґолдсміт підтримала пропозицію Ґлена винести на порядок денний зборів 25 серпня питання Комітету з перепису населення, який має вести реєстр усіх громадян Вільної зони.
ЛАРРІ: Я обома руками «за», якщо для цього є хороша, практична причина. Але…
НІК: Але що, Ларрі?
ЛАРРІ: Ну… в нас іще так багато клопотів — чи так уже обов’язково з отими бюрократичними папірцями мудохатися?
ФРЕН: Я зараз бачу тільки одну серйозну причину, Ларрі.
ЛАРРІ: Яку?
ФРЕН: Ну, коли Ґлен має рацію, то нам треба для наступних зборів готувати більше приміщення. Такі справи. Якщо до двадцять п’ятого нас стане вісімсот, то ми ж їх не запхаємо всіх у глядацьку залу в парку.
РАЛЬФ: Боже, а я ж про це й не подумав. Казав я вам, що для цієї роботи не годжуся!
СТЮ: Розслабся, Ральфе, в тебе все чудово виходить.
СЬЮ: То де ж нам, у чорта, збори проводити?
ҐЛЕН: Зачекайте, зачекайте. Усе по черзі. Тут, чорт забирай, пропозицію висунуто!
Рішення внести питання Комітету з перепису населення до порядку денного наступних публічних зборів було проголосовано 7 проти 0.
Тоді Стю запропонував провести збори 25 серпня в глядацькій залі «Мунцінґер» при місцевому університеті, яка вміщує понад тисячу людей.
Ґлен попросив слова й отримав.
ҐЛЕН: Перш ніж рухатися далі, я б хотів назвати ще одну суттєву причину для Комітету з перепису, серйознішу, аніж знати, скільки випивки й чипсів брати на вечірку. Ми маємо знати, хто приходить… але також і хто йде від нас. Гадаю, такі теж є, розумієте. Може, це просто параноя, але я готовий присягнути: були такі обличчя, які я довгий час бачив, а зараз їх не видно. От, наприклад, після глядацької зали Чотоква ми з Лео пішли до будинку Чарлі Імпенінга. І вгадайте, що там було? Будинок порожній, речей Чарлі нема, велосипеда теж.
Вигуки в залі, а також лайка, яку, попри всю її колоритність, наводити тут не буду.
Тоді Ральф спитав, яка користь від знання, хто вибув. Він зауважив, що, можливо, такі люди, як Імпенінг, і хотіли йти до темного чоловіка, то без них і краще. Дехто з членів Комітету зустріли ці слова оплесками, зокрема Ральф, який зашарівся, немов школярик, якщо можна додати таке зауваження.
СЬЮ: Ні, я розумію, що має на увазі Ґлен. Це означає постійний витік інформації.
РАЛЬФ: То що робити? У тюрму їх саджати чи що?
ҐЛЕН: Хоч як некрасиво це звучить, мені здається, нам годиться всерйоз над цим замислитися.
ФРЕН: Ні, пане добродію. Засилати шпигунів… це я ще можу перенести. Але саджати за ґрати людей за те, що їм не подобається, що і як ми тут робимо? Ґлене, Господи! Це вже якась таємна поліція!