У його стурбованому мозку здійнялася стара цитата: якийсь генерал пояснював небажання інтернувати американців японського походження під час Другої світової війни. Йому вказували на те, що на Західному березі, де найбільша концентрація натуралізованих японців, не сталося жодного випадку саботажу. Генерал відповів: «Уже сам факт відсутності саботажу — зловісна ознака».
Це воно?
Правда?
Їхня машина під’їхала до автостанції й припаркувалася. Гарольд перестрибнув через борт, відзначивши, що навіть координація в нього зросла на тисячу відсотків, чи то від схуднення, чи від практично постійного фізичного навантаження, чи від обох цих речей.
Ця думка знову повернулася до нього, вперта, не даючи себе поховати: «Я б міг бути цінним для цього суспільства».
Але вони заткнули йому рот.
«Це не важливо. І, не сумніваюся, мені вистачить розуму дібрати ключ до дверей, які захлопнули в нього перед носом. І я відімкну їх».
Але…
«Припини! Припини! Ти з таким самим успіхом міг би й ходити в наручниках і кайданах, на яких написано оце єдине слово. Але! Але! Але! Ти що, не можеш це припинити, Гарольде? Та, Бога ради, ти що, не можеш припинити впадати в амбіцію?»
— Агов, мужик, у тебе все нормально?
Гарольд підскочив. То був Норріс, який виходив із диспетчерської, яку тепер займав. Вигляд у нього був стомлений.
— У мене? Та все добре. Просто замислився.
— Ну та ти, дивлюсь, угору пішов. Виглядає так, наче ти для цієї компанії щоразу чималі гроші заробляєш.
Гарольд похитав головою.
— Та ні.
— Ні? — Чед, утім, не став займатись обговоренням. — Може, підкинути тебе кудись?
— Та нехай, у мене мій чопер є.
— Хочеш, скажу щось, яструбе? Я думаю, більшість сьогоднішньої команди завтра таки повернуться.
— Так, і я теж, — Гарольд пішов до мотоцикла і сів на нього. І зловив себе на тому, що мимоволі тішиться новому прізвиську.
Норріс похитав головою.
— Я б ніколи не повірив. Думав собі: як побачать, що то за справа, зразу сто речей пригадають, які їм ще треба…
— Я от як вважаю, — сказав Гарольд. — Напевне, брудну роботу легше робити для себе, ніж для когось іншого. Дехто з цієї команди взагалі вперше в житті працював на себе.
— Атож, щось у цьому є. То побачимося завтра, яструбе.
— О восьмій, — підтвердив Гарольд і завернув з Арапаго на Бродвей. Праворуч від нього команда, що складалася здебільшого з жінок, за допомогою евакуатора і підйомного крана прибирала з дороги тягач із причепом, який склався вдвоє і заблокував половину вулиці. Навколо зібралася помірного розміру юрба. «Розбудовуємося, — подумав Гарольд. — Я й половини цих людей на лице не знаю».
Він поїхав додому, і його розум турбувала і гризла проблема, яку він давно вважав розв’язаною. Під’їхавши, він побачив біля бордюру маленьку білу «веспу». І жінку, яка сиділа на ґанку.
——
Коли Гарольд підійшов, вона підвелась і простягла йому руку. Такої дивовижної краси Гарольд ніколи раніше не бачив: тобто, звичайно, він раніше бачив цю жінку, тільки не настільки близько.
— Я Надін Кросс, — промовила вона низьким, хрипкуватим голосом. Потисла йому руку міцно й прохолодно. Гарольд у цей момент мимоволі опустив очі, подивившись на її тіло — дівчата терпіти не можуть цієї звички, але він, схоже, нічого не міг вдіяти. Ця жінка, здається, не була проти. Вільні твілові брюки світлого кольору огортали її довгі ноги, а зверху жінка була вбрана в синю блузку без рукавів із якогось шовковистого матеріалу. І без ліфчика. Скільки ж їй років? Тридцять? Тридцять п’ять?
Може, й молодша. У її волоссі блищала рання сивина.
«І це все мені?!» — здивувалася повсякчас сексуально стурбована (і при тому водночас наче незаймана) частина свідомості Гарольда — і його серце забилося трохи швидше.
— Гарольд Лодер, — з усмішкою відрекомендувався він. — Ви приїхали з групою Ларрі Андервуда, так?
— Так, це правда.
— Їхали за Стю, Френні і мною через Велику Порожнечу, розумію. Ларрі до мене на тому тижні заходив, приніс вина й цукерок… — його слова дзвеніли якось фальшиво, і раптом Гарольд відчув повну впевненість: вона розуміє, що він її вивчає, уявно роздягає. Він переборов… принаймні тимчасово… бажання облизати губи. — Він охрінезно хороший.
— Ларрі? — з тихим, якимось загадковим сміхом промовила вона. — Ну так, Ларрі — просто принц.
Якусь мить вони дивились одне на одного, і Гарольд іще ніколи в житті не дивився в очі жінці, яка б мала такий щирий і допитливий погляд. Він знов-таки усвідомлював своє хвилювання, теплу тривогу десь у животі.