— Ну от, — сказав він. — Чим можу бути корисний вам сьогодні, міс Кросс?
— Для початку можеш звертатися на «ти» й називати мене Надін. Також можеш запросити мене залишитися повечеряти. А далі буде.
Хвилювання почало заволодівати Гарольдом.
— Надін, чи не залишишся в мене повечеряти?
— Буду рада, — усміхнулася вона. Коли вона поклала долоню йому на руку, його немов злегка вдарило струмом. Вона й далі дивилася йому просто в очі. — Дякую.
Він незграбно сунув ключ у замок і подумав: «Зараз вона в мене спитає, навіщо я замикаю двері, а я почну мньохатися, як дурень, і не знатиму, що їй сказати…»
Але Надін не спитала.
——
Вечерю він теж не готував: її приготувала вона.
Гарольд дожився до такого, що вже не уявляв, що бодай трохи нормальне можна приготувати з консервів, але Надін усе чудово вдалося. Раптом усвідомивши — злякано, — чим він щойно цілий день займався, він спитав, чи зможе вона хвилин із двадцять відпочити, поки він приведе себе в порядок (адже вона, напевне, прийшла в якійсь цілком звичайній справі, відчайдушно застерігав він себе).
Коли він повернувся, прийнявши марнотратно-розкішний душ із двох відер води, вона крутилася на кухні. На газовій пічці весело кипіла вода. Коли він зайшов на кухню, вона кидала в каструлю півстакана макаронів-ріжків. На другому пальнику на сковороді тихо шкварчало щось іще — і пахтіло французьким супом із цибулі, червоним вином і грибами. У Гарольда аж закрутило в животі. Страшна робота, за якою він провів весь день, раптом втратила владу над його апетитом.
— Як чудово пахне! — сказав він і всміхнувся. — Тобі не треба було клопотатися, але я не нарікаю!
— Це рагу по-строґановськи, — усміхнулась вона у відповідь. — Боюся, абсолютно імпровізоване. У найкращих ресторанах не застосовують яловичу тушонку для цієї страви, але…
Надін знизала плечима, описуючи обмеження, які накладає на неї ситуація.
— Як гарно, що ти таке робиш!
— То дрібниці, — вона знову допитливо на нього подивилась і розвернулася боком, так що крізь ніжну тканину блузки красиво проступила форма її лівої груді.
Він відчув, як до горла підкочує жар, і силою волі постарався стримати ерекцію. Проте підозрював, що його волі може не вистачити. Навіть і близько не вистачить.
— Будемо хорошими друзями, — промовила вона.
— Ми?..
— Так, — вона розвернулася до плитки, здається, закривши тему, і залишила Гарольда посеред диких хащ можливостей.
Після того вся їхня розмова була про дрібниці… усякі плітки Вільної зони. Цього добра вже накопичилося чимало. У якийсь момент за їжею він спробував спитати, що її привело до нього, але вона тільки усміхнулась і сказала:
— Люблю дивитися, як чоловік їсть.
На мить Гарольду здалося, що вона говорить про когось іншого, а потім до нього дійшло: вона має на увазі його, Гарольда. Та і їв же він: тричі брав добавку того рагу, і, як на його думку, консерви жодним чином не спрофанували рецепт.
Розмова йшла, він мав можливість спокійно вгамовувати лева у своєму животі і дивитися на неї.
Дивовижна — так він подумав? Вона була прекрасна. Зріла і прекрасна. Волосся, зібране на час куховарства в буденний хвостик, було помережане білосніжними пасмами, а не сірими, як йому здалося спочатку. Її очі були темні й серйозні, вона не зводила з нього погляду, і в Гарольда паморочилося в голові. Говорила вона тихо, довірчо. Від її голосу йому ставало водночас не по собі — і при тому майже до болю солодко.
Коли вони завершили вечерю, він зібрався встати, але вона його випередила.
— Кави, чаю?
— Ну правда, я б міг…
— Міг би, але не будеш. Кави, чаю… чи мене? — і вона всміхнулася, не як людина, що сказала якусь трохи ризиковану дрібницю («ризиковані розмови» — сказала б, невдоволено скрививши губи, його матуся), а повільною усмішкою, солодкою, як велика ложка крему на липкому десерті. І знову допитливий погляд.
У повному запамороченні Гарольд відповів, невимушено-божевільно.
— Останні два, — і величезним зусиллям волі стримав підліткове гигикання.
— Ну то почнемо з чаю на двох, — сказала Надін і пішла до плити.
Гаряча кров кинулася в лице Гарольду, щойно вона відвернулася, — і лице в нього, напевне, почервоніло, як буряк. «Ото містер Сором’язливість знайшовся! — гарячково дорікнув він собі. — З невинного жарту отаке зробив — ну ти і йолоп, і, мабуть, дуже хорошу нагоду прохлопав. От молодець! Ото вже молодчина!»