— Ні, потреби не буде, — сказала Френ. Але, виходячи на полуденне сонечко, вона розуміла, що всю другу половину вагітності її будуть переслідувати думки про загиблих близнят місіс Вентсворт.
——
29 серпня прибули три групи, в одній — двадцять дві людини, у другій — шістнадцять, у третій — двадцять п’ять. Сенді Дюш’єн обійшла всіх сімох членів Комітету і повідомила, що у Вільній зоні тепер понад тисячу жителів.
Боулдер більше не нагадував місто-привид.
——
Увечері 30-го числа Надін Кросс стояла в підвалі будинку Гарольда, дивилася, що він робить, і почувалася незатишно.
Коли Гарольд займався чимось відмінним від усякого химерного сексу з нею, Надін здавалося, що він іде від неї у якесь своє особисте місце, де вона не владна над ним. Коли він був там, то здавався холодним; понад те, він, здавалося, зневажав її, та й навіть себе. Єдине, що в ньому не змінювалося, — це ненависть до Стюарта Редмана та решти Комітету.
У підвалі стояв стіл, колись призначений для аерохокею, і на його поцяткованій дірочками поверхні Гарольд працював. Перед ним лежала відкрита книжка. На розкритій сторінці — схема. Якийсь час він дивився на ту схему, потім — на апарат, над яким працював і щось із ним робив. Біля його правої руки лежали інструменти з набору для ремонту мотоциклів. По столу валялися обрізки дроту.
— Ти б, може, прогулялася чи що, — відсутньо промовив він.
— Навіщо? — їй стало трохи прикро. Обличчя в Гарольда було напружене, без посмішки. Надін розуміла, навіщо Гарольд стільки посміхається: без цього він би здавався божевільним. Вона підозрювала, що він таким і був або майже таким.
— Бо я не знаю, наскільки старий оцей динаміт, — сказав Гарольд.
— Що ти хочеш сказати?
— Старий динаміт пітніє, серденько, — сказав він і глянув на неї. Вона побачила, що в нього по обличчю, немов на підтвердження цього, тече піт. — Якщо точніше, виділяє — і то чистий нітрогліцерин, одну з найнестабільніших речовин у світі. І якщо він старий, є велика ймовірність, що цей проектик для наукового ярмарку так бахне, що нас через гору Флеґстафф понесе просто в країну Оз.
— Ну, не треба таким занудним тоном про це казати, — сказала Надін.
— Надін! Ma chère!
— Що?
Гарольд спокійно, без посмішки подивився на неї.
— Заткни їбало.
Вона замовкла, але не пішла гуляти, хоча й хотіла. Звичайно, якщо на це воля Флеґґа (а планшет повідомив, що через Гарольда Флеґґ збирався впливати на Комітет), динаміт старим не виявиться. А коли й старий, то не вибухне, доки не треба… правда? Але все-таки наскільки Флеґґ може керувати тим, що відбувається?
«Годі, — сказала вона собі. — Годі». Але певності вона не мала, і від цього ставало дедалі тривожніше. Вона повернулася до свого дому — Джо там не було, цього разу він пішов назовсім. Сходила до Люсі, потерпіла її непривітність достатньо довго, щоб почути: відколи вона перебралася до Гарольда, Джо (Люсі, звичайно, звала його Лео) «дещо відкотився назад». Люсі, вочевидь, теж звинувачувала в тому її… але коли б із гори Флеґстафф зійшла лавина чи землетрус розколов би навпіл Перл-стрит, то Люсі її теж би в тому винуватила. Так, скоро її та Гарольда будуть підстави де в чому винуватити. Однак вона була гірко розчарована, що не побачила Джо ще раз… і не поцілувала на прощання.
Їм із Гарольдом зовсім недовго лишається бути у Вільній зоні Боулдера.
«Нехай, найкраще зараз повністю його відпустити, якщо ти занурилася в оце похабство. Ти б тільки йому нашкодила… та й собі теж, бо Джо… він бачить, розуміє. Хай він перестане бути Джо, а я перестану бути мамою Надін. Хай повертається і назавжди залишиться Лео…»
Але в цьому й полягав неуникний парадокс. Вона не могла повірити, що всім людям оцієї Зони лишається жити менш ніж рік, і цьому хлопчикові теж. На те його воля, щоб вони не лишалися в живих…
«…то визнай: не тільки Гарольд — його знаряддя. Ти теж. Ти, яка колись висловилася, що після епідемії єдиний непробачний гріх — убивство, позбавлення життя когось бодай одного…»
Раптом вона зловила себе на бажанні, щоб динаміт виявився старим, вибухнув і знищив їх обох. Милосердний кінець. Потім замислилася над тим, що буде далі, коли вони переберуться через гори, і в її животі заворушилося те саме ковзьке тепло.
— Ось! — тихо промовив Гарольд. Він поставив апарат у коробку з-під взуття і відсунув убік.
— Усе зроблено?
— Так. Зроблено.
— Спрацює?
— Хочеш перевірити? — гірко-саркастично сказав він, але їй було байдуже. Його очі обмацували її з повзучою, хлоп’ячою жадібністю — як вона тепер зрозуміла. Він повернувся зі свого далекого закутка — того, звідки писав те, що було в прочитаній нею книзі, і вже так-сяк сховав її назад під камінь. Тепер вона може ним керувати. Тепер його слова — це просто розмови.