— То що ти думаєш? — спитав Ларрі.
— Не знаю, що думати, — тихо промовила вона, — крім того, що мені це все зовсім не подобається. Віщі сни. Бабуся, яка спочатку виконує роль голосу Бога, а потім іде в пущу. Тепер ще хлопчик-телепат. Казки якісь. Іноді мені здається, що супергрип лишив нас живими, але позбавив глузду.
— Він сказав, що я маю з тобою поговорити. То я й говорю.
Френ нічого не сказала.
— Ну… — сказав Ларрі, — якщо щось на думку спаде…
— Записано! — тихо промовила Френні. — А хлопчик має рацію. Ото, певне, і корінь усього. Якби я не була така дурна, така пихата і не стала записувати все… щоб мене!
Ларрі вражено подивився на неї.
— Ти про що?
— Гарольд, — сказала вона. — Мені страшно. Я Стю не казала. Мені соромно було. Тримати щоденник — то була така тупість… і тепер Стю… йому і Гарольд подобається… і всім у Зоні подобається Гарольд, навіть тобі.
Вона тихо, зі сльозами, розсміялася.
— Він же був твоїм духом-провідником сюди, правда?
— Я щось не зовсім розумію, — поволі мовив Ларрі. — Ти мені можеш пояснити, чого саме боїшся?
— Та от я, власне, не знаю, — вона подивилася на нього очима, в яких стояли сльози. — Мабуть, я краще тобі розкажу, що можу, Ларрі. Я маю з кимось поговорити. Бачить Бог, я вже не можу тримати це всередині, а Стю… Стю — певно, не та людина, якій це треба чути. Ну принаймні не той, кому першому це треба казати.
— Ну давай, Френ.
І вона йому все розповіла, що сталося від того самого дня, коли Гарольд під’їхав до її дому в Оґанквіті на «кадилаку» Роя Бренніґена. Вона говорила, а останні промені дня переходили в синюваті тіні. Закохані в парку кудись ішли. Зійшов тоненький місяць. У високому кондомініумі на дальшому кінці Каньйон-бульвару засвітилося кілька газових ламп. Вона розповіла йому про напис на даху сараю, про те, як спала, коли Гарольд, ризикуючи життям, написав унизу її ім’я. Як у Феб’єні зустріли Стю, як Гарольд реагував на Стю, ніби собака, в якого хочуть забрати кістку. Про свій щоденник, про відбиток пальця на його сторінці. Коли вона договорила, уже минула дев’ята, співали цвіркуни. Запала тиша, і Френ боязко чекала, що скаже Ларрі. А він, здається, глибоко замислився.
Урешті він сказав:
— Наскільки ти певна щодо відбитку? Ти точно вважаєш, що то був Гарольд?
Вагалася вона не більш ніж секунду.
— Так. Я щойно побачила, одразу зрозуміла, що це Гарольд.
— Той сарай, де він на стіні писав, — сказав Ларрі. — Пам’ятаєш, я тобі тоді, при першій зустрічі, казав, що підіймався там нагору? І що Гарольд вирізав свої ініціали на балці на горищі?
— Так.
— Там ініціали були не лише його. Твої теж. У сердечку. Як закохані школярі на парті малюють.
Вона пальцями витерла очі.
— От же ж, — буркнула вона.
— Ти за дії Гарольда Лодера не відповідаєш, сонце, — він узяв її долоню двома руками і міцно стиснув. Подивився на неї. — Тьху-тьху три рази, не твоя зараза. Тобі не треба тримати це в собі, винуватити себе. Бо якщо ти будеш… — Він стиснув її руку ще міцніше, майже до болю, але й далі дивився лагідно. — Якщо ти так будеш, то просто збожеволієш. Людині доволі непросто і про себе подбати — як тут про всіх подбаєш!
Він відпустив її руку, вони трохи помовчали.
— Ти як вважаєш, Гарольд хоче кривавої помсти Стю? — урешті спитав він. — Справді вважаєш, що це так серйозно?
— Так, — сказала вона. — Я всерйоз розглядаю таку можливість. А може, він хоче помститися всьому Комітету. Але я не знаю, що…
Його рука лягла їй на плече і притисла: тихше. У темряві Ларрі випростався, широко розплющив очі. Тихо ворушив губами…
— Ларрі? Що?..
— Коли він спустився в підвал… — пробурмотів Ларрі. — По штопор чи щось таке.
— Що?
Він поволі розвернувся до неї, немовби голова його була на іржавому шарнірі.
— Знаєш, — сказав він. — Може бути спосіб із цим розібратися. Не гарантую, бо я в ту книжку не зазирав, але… так красиво виходить… Гарольд читає твій щоденник і не лише всяке дізнається, а й у нього виникає ідея. Чорт, та він тобі, мабуть, ще й позаздрив, що ти перша до такого додумалася. Хіба всі найкращі письменники не вели щоденників?
— Ти хочеш сказати, що в Гарольда є щоденник?
— От він пішов у підвал, коли я до нього з вином прийшов, а я роззирався по його вітальні. Він казав, що наставить там усякого хромованого-шкіряного, а я намагався уявити, як це виглядатиме. І помітив у каміні великий камінь..