— ТАК! — крикнула вона так голосно, що він аж підскочив. — Коли я пролізла до нього… і Надін Кросс приїхала… а я сіла на камін… там один камінець хитався. — Вона знову подивилася на Ларрі. — Оце знову воно. Немовби нас щось водить за ніс, веде нас…
— Збіг обставин, — промовив Ларрі, але йому було не по собі.
— Правда? Ми обоє були в Гарольда. Обоє помітили той камінь. І ось ми тут разом. Збіг?
— Не знаю.
— А що під каменем було?
— Канцелярська книга. Написано на ній було: «Головна книга». Я туди не зазирав. Тоді мені подумалося, що ця річ могла належати й попередньому господареві. Але коли й так, то Гарольд, певне, її знайшов би… Ми обоє помітили той камінь. То, скажімо, він його знаходить. Навіть якщо той, хто там жив до грипу, заповнив її своїми секретиками… як він обманював податкову, які в нього були сексуальні фантазії про власну дочку, не знаю… то ці секрети не були б секретами Гарольда. Розумієш?
— Так, але…
— Не перебивайте інспектора Андервуда, коли він викладає суть справи, дурненьке дівчисько! Отже, якщо то не секрети Гарольда, то нащо йому класти книжку назад під той камінь? Бо то — його власні секрети. То щоденник Гарольда.
— Ти думаєш, він і зараз там?
— Може. Мабуть, краще перевірити.
— Зараз?
— Завтра. Він піде з Поховальним комітетом, Надін допомагатиме на електростанції вдень.
— Добре, — сказала вона. — Як ти гадаєш, мені казати про це Стю?
— А чом би не почекати? Не треба здіймати бучу, доки ми не виявили нічого важливого. Може, там книги й нема. А може, там просто список, що треба зробити. Може, там цілком безкривдне щось написано. А може, якийсь політичний план Гарольда. Або там усе може бути зашифроване.
— Я про це не думала. А що будемо робити, якщо знайдемо… щось важливе?
— Тоді, певне, нам треба про це поговорити на зборах Комітету. От і ще причина діяти швидко. Ми другого числа збираємося. Комітет дасть цьому раду.
— Правда?
— Та певне, — сказав Ларрі, хоча й думав при цьому, що про Комітет казав Лео.
Вона зіскочила на землю.
— Мені стало краще. Дякую, що прийшов, Ларрі.
— Де зустрінемося?
— У парку навпроти Гарольда. Як тобі о першій дня завтра?
— Чудово, — сказав Ларрі. — Побачимося.
Френні пішла додому, і їй на серці було легше, ніж кілька останніх тижнів. Як сказав Ларрі, варіанти доволі чіткі. Книга може довести, що вони марно боялись. А якщо ні…
Ну а як ні, то хай Комітет вирішує. Як нагадав їй Ларрі, збираються вони ввечері другого числа в Ніка з Ральфом, у кінці Бейзлайн-роуд.
Коли вона прийшла додому, Стю сидів у спальні з маркером в одній руці і важкою книжкою в шкіряній палітурці — у другій. Назва, золотом витиснена на обкладинці, була така: «Вступ до Кримінального кодексу Колорадо».
— Непросте читво, — сказала Френ і поцілувала його в губи.
— А то, — він кинув книжку через усю кімнату, і вона бухнулася на комод. — Ел Банделл приніс. Він і його Правоохоронний комітет уже запущені в роботу, Френ. Хочу поговорити з Комітетом Вільної зони, коли ми зустрінемося післязавтра. А де була моя прекрасна леді?
— З Ларрі Андервудом балакали.
Він довго, уважно на неї подивився.
— Френ, ти плакала?
— Так, — сказала вона, спокійно зустрівшись із його поглядом. — Але мені тепер легше. Значно легше.
— Дитина?
— Ні.
— А що ж таке?
— Завтра ввечері розповім. Усе розкажу, що думаю. А поки — не треба питань. Окей?
— Це серйозно?
— Стю, я не знаю.
Він довго-довго на неї дивився.
— Усе гаразд, Френні, — сказав він. — Я тебе кохаю.
— Я знаю. І я тебе кохаю.
— У ліжко?
Вона всміхнулася.
— Ану хто перший!
——
На світанку 1 вересня було сіро й мокро — такий нудний день можна було б забути, але жоден мешканець Вільної зони його не забув. Того дня в північну частину Боулдера повернулася електрика… ну бодай ненадовго.
О десятій ранку в диспетчерській електростанції Бред Кічнер подивився на Стю, Ніка, Ральфа і Джека Джексона, які стояли в нього за спиною. Нервово посміхнувся і сказав: «Нам поможуть святий Йосиф і Пречиста Мати електрику вмикати…»
Він смикнув униз два великі рубильники. У гігантській печері під ними загули два експериментальні генератори. П’ятеро чоловіків підійшли до стіни з поляризованого скла і подивилися вниз, де стояла майже сотня людей — усі в захисних окулярах, як наказував Бред.
— Якщо щось піде не так, то краще вже два генератори ухнути, ніж п’ятдесят два, — казав Бред раніше.