— Та, хай йому абищо, певен. Цього й сьогодні не було б, коли б у місті стільки приладів увімкнених не полишалося. З огляду на це, хтось повинен піти в північний Боулдер і подивитися, чи там не горить.
Ніхто не був цілковито певен, чи Бред часом не жартує. Як виявилося, сталося кілька маленьких займань, здебільшого від гарячих приладів. У тій мжичці, що того дня сіялася, жодне не перейшло у велику пожежу. І пізніше люди Вільної зони Боулдера 1 вересня 1990 року згадували як день, коли повернулась електрика — хоч і лише на приблизно тридцять секунд.
——
Годину по тому Френ їхала на велосипеді до парку Ібена Дж. Файна, що навпроти будинку Гарольда. Коло північного краю парку, якраз там, де закінчувалися столики для пікніка, тихо дзюрчав струмок Боулдер-стрим. Ранкова мжичка перетворювалася на легкий туманець.
Вона роззирнулася, шукаючи Ларрі, не побачила і поставила велосипед. Пройшлася росяною травою в бік гойдалок і почула голос: «Сюди, Френні!»
Вона тривожно глянула в бік туалету і пережила момент абсолютно незрозумілого страху і розгубленості. У темному коридорі посеред станції «Ч-Ж» стояла якась висока фігура, і на мить їй здалося…
Потім постать вийшла на світло — і то був Ларрі в линялих джинсах і сорочці кольору хакі. Френ стало легше.
— Я тебе налякав? — спитав він.
— Так, трохи, — Френ сіла на гойдалку, і її серце поступово сповільнювалося. — Побачила силует у темряві…
— Вибач. Я подумав, так певніше, хоча це місце від Гарольда не проглядається. Бачу, і ти на велосипеді приїхала.
Вона кивнула.
— Так тихіше.
— Я свій сховав отам, — він показав на будівлю з низьким дахом і без однієї стіни коло дитячого майданчику.
Френні провела свій велосипед між гойдалками і гіркою до будівлі. Усередині стояв густий сморід. Це місце правило за сексодром для підлітків, які були чи то замалі, чи занадто вмазані, щоб водити машину, подумала Френні. На підлозі валялися пивні пляшки й недопалки. У далекому кутку — зіжмакані труси, а в іншому колись палили невелике вогнище. Вона поставила велосипед поряд із великом Ларрі і швидко вийшла. У цій темряві, де тхне давно мертвим плотським духом, аж занадто легко було уявити темного чоловіка, який стоїть за її спиною з покрученим вішаком у руці.
— Просто мотель «Голідей Інн», ага? — сухо пожартував Ларрі.
— Як на мене, зручний номер виглядає дещо інакше, — трохи здригнувшись, сказала Френ. — Хай там що буде, Ларрі, я хочу сьогодні ввечері все розказати Стю.
Ларрі кивнув.
— Так, і не лише тому, що він у Комітеті. Він же й маршал.
Френ стурбовано поглянула на нього. Уперше вона серйозно зрозуміла, що ця експедиція може скінчитись ув’язненням Гарольда. Вони без усякого ордера проберуться в його дім і будуть там нишпорити.
— Погано ж як, — сказала вона.
— Не дуже красиво, еге ж? — погодився він. — Хочеш скасувати?
Вона довго думала, потім похитала головою.
— Гаразд. Я вважаю, що нам слід знати — так воно чи ні.
— Ти певна, що вони обоє пішли?
— Так. Я бачила, як Гарольд зранку їхав на одній з поховальних вантажівок. А всіх, хто працює в Комітеті енергетики, запросили на випробування.
— Ти певна, що вона пішла?
— Було б дивно, коли б ні, правда?
Френ замислилася, потім кивнула.
— Та мабуть-таки. До речі, Стю казав, що вони сподіваються ввімкнути більшу частину міста до шостого числа.
— Ото буде день! — зрадів Ларрі й подумав, як буде гарно сісти в «Шеннонс» чи в «Дірявому барабані» з великою гітарою «Фендер» і ще більшим підсилювачем і грати — та що завгодно, аби досить просте і з важким ритмом — на повну. Може, «Ґлорію» чи «Гуляю з собакою». Та що завгодно, тільки не «Сонце, хлопця свого ти любиш?»
— Мабуть, — сказала Френ, — але нам потрібна якась легенда. На випадок чого.
Ларрі хитро посміхнувся:
— Може, запропонуємо передплатити журнальчик, якщо хтось із них буде?
— Бугага, Ларрі.
— Ну, ще можемо сказати їй, що електрику ввімкнули. Якщо вона вдома.
Френ кивнула.
— Так, це, мабуть, годиться.
— Не обманюй себе, Френ. У неї виникли б підозри, навіть якби ми їй сказали, мовляв, прийшли розповісти, що нам явився Ісус Христос і він зараз гуляє поверхнею міського водосховища.
— Це якщо вона в чомусь винна.
— Так. Якщо в чомусь винна.
— Ходімо, — мовила Френ після недовгих роздумів. — Пора.
——
Легенда не знадобилася. Гучний стукіт спочатку в парадні, потім у чорні двері переконав їх, що в Гарольда справді нікого немає вдома. І на краще — що більше Френ думала про їхню легенду, то менш переконливою вона їй здавалася.