——
Для Френ Ґолдсміт день закінчився просто й безболісно. Вона відчула, як її ззаду штовхнуло гарячим повітрям — і раптом полетіла в темряву. З неї злетіли сандалі.
«Щозанах?» — подумала вона.
Вона упала на плече, доволі сильно, але болю не було. Вона опинилася в улоговині, що проходила з півночі на південь понад заднім двором Ральфа.
Поряд акуратно, на всі чотири ніжки, упав стілець. Його сидіння перетворилося на чорний клубок і димило.
ЩозаНАХ?
Щось упало на сидіння стільця і скотилося вниз. З нього капало. Із якимсь відстороненим жахом вона побачила, що це рука.
«Стю? Стю! Що тут робиться?»
Її накрило рівне, люте ревіння, і навколо почали градом сипатися речі. Каміння. Шматки дерева. Цегла. Шматок скла, помережаний тріщинами (це такі були в книжковій шафі у вітальні Ральфа). Мотоциклетний шолом із жахливою, смертельною дірою ззаду.
Вона все бачила чітко… навіть занадто чітко… Усе потемніло лише кілька секунд тому.
«Ох, Стю, Боже мій, де ти? Що робиться? Де Нік? Де Ларрі?»
Люди кричали. Гуркіт тривав і тривав. Стало світліше, ніж удень. Кожен камінець відкидав тінь. Речі все ще падали навколо. Дошка, з якої стирчав шестидюймовий штир, пролетіла просто в неї перед носом.
«…дитина!..»
А слідом за цією думкою прийшла інша — продовження її передчуття: «Це зробив Гарольд, це зробив Гарольд, Гарольд…»
Щось ударило її по голові, по шиї, по спині. Зверху впало щось велике, схоже на труну, оббиту зсередини чимось м’яким.
«О БОЖЕ, О МОЯ ДИТИНА…»
Тоді темрява ковтнула її і сховала туди, де навіть темний чоловік не зміг би її знайти.
Розділ 59
Птахи.
Їй було чути птахів.
Френ лежала в темряві, слухаючи птахів, довго, поки не зрозуміла, що темрява зовсім і не темна. Вона червоняста, рухлива, мирна. Від того їй згадалося дитинство. Ранок суботи, не треба ні до школи, ні до церкви — день, коли спиш довго. День, коли можна прокидатися потроху, звільна. Лежиш із заплющеними очима і бачиш тільки червонясту темряву — тобто суботнє сонечко, що просвічує крізь тонку завісу капілярів у повіках. Слухаєш пташок на дубах надворі і, можливо, чуєш запах морської солі, бо звати тебе Френcіс Ґолдсміт і тобі одинадцять років суботнього ранку в Оґанквіті.
Птахи. Їй було чути птахів.
Але це не Оґанквіт — це
(Боулдер.)
Вона на якийсь час замислилася над цим у червоній темряві і раптом згадала про вибух.
(?Вибух?)
(!Стю!)
Вона різко розплющила очі. Нею оволодів жах.
— Стю!
А Стю сидів тут, коло її ліжка, Стю з чистою білою пов’язкою на одній руці і неприємного вигляду підсохлою раною на щоці. У нього трохи обгоріло волосся, але то був Стю, і він був живий, з нею, і коли вона розплющила очі, на його обличчі з’явився вираз великого полегшення — і він сказав:
— Френні. Дякувати Богу.
— Дитина… — промовила вона. У горлі в неї пересохло. Слова промовилися пошепки.
Обличчя в нього не виражало нічого — і сліпий страх ковзнув у її тіло. Холодом, онімінням.
— Дитина… — повторила вона, насилу вичавлюючи слова з наждачного горла. — Я втратила дитину?
І тут його обличчя засвітилося розумінням. Він незграбно пригорнув Френні здоровою рукою.
— Ні, Френні, ні. Ти не втратила дитину.
І тут вона розплакалася, пекучі сльози текли її щоками, і вона з шаленою силою пригортала його, хоча чи не кожен м’яз її тіла немов кричав від болю. Вона обіймала його. Майбутнє буде потім. А нині найнеобхідніше було при ній у цій промитій сонцем кімнаті.
Пташиний спів долинав із відчиненого вікна.
——
Пізніше вона спитала:
— Скажи, наскільки все погано?
На його обличчі читався важкий сум і небажання говорити.
— Френ…
— Нік? — прошепотіла вона. Ковтнула, у горлі тихо клацнуло.
— Я бачила руку, відірвану руку…
— Краще почекаймо…
— Ні. Мені треба знати. Наскільки все погано?
— Сім загиблих, — тихо, хрипко промовив він. — Нам просто пощастило, напевне. Могло б бути значно гірше.
— Хто, Стюарте?
Він незграбно тримав її за руки.
— Один із них — Нік, серце. Там було скло, мабуть… ну, знаєш, тоноване скло — і воно… воно… — Він на мить замовк, дивлячись на свої руки, а потім знову глянув на неї. — Він… ми змогли його розпізнати за… деякими шрамами…
Він на мить відвернувся. Френ тяжко зітхнула.
Коли Стю зміг говорити далі, то сказав:
— І Сью Стерн. Вона була всередині, коли воно вибухнуло.