— Цього… цього просто не може бути, правда? — вимовила Френ. Вона була вражена, ошелешена, у повній розгубленості.
— Це правда.
— Хто ще?
— Чед Норріс, — сказав він, і Френ знову хрипко зітхнула. З кутика її ока викотилась одна сльоза; вона майже мимохідь її змахнула.
— Тільки вони троє ще були всередині. Це просто диво якесь. Бред каже, там мало бути вісім-дев’ять динамітних шашок у шафі. І Нік — він майже… як подумаю, що він, можливо, практично в руках ту коробку тримав…
— Не треба, — сказала вона. — Ми не можемо точно знати.
— Та й не допоможе це, — сказав він.
Решта четверо загиблих були з людей, які приїхали на мотоциклах: Андреа Термінелло, Дін Вайкофф, Дейл Педерсен і юна дівчинка на ім’я Петсі Стоун. Стю не розповів Френ, що Петсі, яка вчила Лео грати на флейті, вдарило шматком магнітофона «Волленсек», що з ним працював Ґлен Бейтман, і майже відрізало голову.
Френ кивнула, від чого в неї заболіла шия. Коли вона бодай трохи рухала тілом, лютий біль віддавав у всю спину.
Двадцятьох людей було поранено вибухом, і один з них — Тедді Вейзак із Поховального комітету — не мав шансів одужати. Ще двоє були в критичному стані. Льюїс Дешам втратив око, Ральф Брентнер — середній і безіменний пальці на лівій руці.
— А наскільки я постраждала? — спитала Френ.
— Ну, в тебе хлистоподібна травма, потягла спину і зламала ногу, — розповів Стю. — Мені Джордж Річардсон сказав. Тебе вибухом кинуло через увесь двір. Ти зламала ногу і розтягла спину, коли на тебе впав диван.
— Диван?
— Ти не пам’ятаєш?
— Було щось таке, як труна… як оббита всередині труна…
— То був диван. Я сам його з тебе скинув. Я марив і… ну, добряче в істериці був, певне. Ларрі мені прийшов допомогти, так я йому в зуби дав. Ото в такому стані я був.
Вона погладила його по щоці, а він поклав долоню на її руку.
— Я подумав, що ти загинула. Пам’ятаю, як думав, що ж робити, коли так… Мабуть, я б збожеволів…
— Я тебе кохаю, — сказала вона.
Він пригорнув її — бережно, з огляду на спину — і так вони певний час і лишалися.
— Гарольд? — урешті сказала вона.
— І Надін Кросс, — погодився він. — Вони завдали нам болю. Серйозного. Але й близько не заподіяли того, чого хотіли. І якщо ми спіймаємо його до того, як вони досить далеко заїдуть на захід…
Він витяг руки, поранені, розідрані — і різко плеснув у долоні, аж суглоби хруснули. Жили напнулися на внутрішній поверхні зап’ясть. Раптом на його лице спливла холодна посмішка, від якої Френ майже здригнулася. Занадто знайома їй була та гримаса.
— Не посміхайся так, — попросила вона. — Ніколи!
Посмішка зникла.
— Люди від світанку вже прочісують пагорби, — продовжив він, уже не всміхаючись. — Не думаю, що вони їх знайдуть. Я їм сказав: далі ніж на п’ятдесят миль від Боулдера на захід не йти, незалежно ні від чого — а мені думається, Гарольдові кебети вистачило проїхати далі. Але ми знаємо, як вони це зробили. Вони приєднали вибухівку до рації…
Френ тихо охнула, і Стю стурбовано подивився на неї.
— Що з тобою, сонечко? Спина?
— Ні, — раптом вона зрозуміла, що мав на увазі Стю, говорячи, що Нік тримав у руках коробку, коли вибухівка здетонувала. Раптово зрозуміла все. Говорячи повільно, вона розповіла йому про шматочки дроту і коробку з-під рації під столом для аерохокею.
— Коли б ми обшукали весь будинок, а не просто взяли цю чортову к-книжку, ми б могли знайти бомбу! — сказала вона, і її голос затремтів, вона почала затинатися. — Н-Нік і Сью б-були б ж-живі і…
Він пригорнув її.
— То он чому Ларрі сьогодні зранку такий сумний ходить? Я думав, це тому, що я його вдарив. Френні, ну як же ви могли здогадатися, га? Звідки вам було знати?
— А треба було! Нам треба було знати!
Вона зарилась обличчям у теплу темряву його плеча. Знову потекли гарячі сльози. Він обіймав її, незручно нахилившись, щоб ліжко з електронним управлінням не склалося.
— Я не хочу, щоб ти винуватила себе, Френні. Так сталося. Я тобі точно кажу: ніхто й ніяк — хіба, може, сапер — не міг би зробити якийсь конкретний висновок за кількома шматочками дроту і порожньою коробкою. От якби вони десь парочку динамітних шашок забули — то вже інша річ. Але ж вони їх не лишали. Ти тут не винна, і ні я, ні будь-хто в Зоні не стане тебе винуватити.
Поки він говорив, у її голові повільно, спізніло поєднувалися дві речі.
Усередині залишилося тільки троє людей… просто чудо.