— Тут справа надзвичайна, Стю.
— Як на людину, яка не хоче чути, що їй скаже стара, ти просто поспішаєш, наче на пожежу.
— Мені страшно й не почути, — відказав Ґлен.
——
О третій десять до будинку Ларрі під’їхав джип. Там усюди горіло світло — тепер уже не газові лампи, а яскрава електрика. Через один світилися й ліхтарі — не тільки тут, а й по всьому місту, і Стю зачаровано дивився на них усю дорогу з Ґленового джипа. Останні літні комашки, повільні від холоду, мляво бились у скло натрієвих ламп.
Щойно вони вийшли з джипа, як з-за рогу сяйнули фари. То торохтів старий драндулет Ральфа, він зупинився перед носом джипа. Вийшов Ральф, а Стю швидко побіг до пасажирського місця, де сиділа Френні, примостивши спину на картатій диванній подушці.
— Привіт, мала, — лагідно сказав він.
Вона взяла його за руку. Її лице в темряві було наче блідий диск.
— Дуже болить? — спитав Стю.
— Не дуже. Я адвіл випила. Тільки не проси мене поспішати.
Стю допоміг їй вибратися з машини, а Ральф узяв її за другу руку. Обидва побачили її болісну гримасу, коли дівчина вийшла з машини.
— Хочеш, понесу?
— Усе буде добре. Просто притримуй мене, добре?
— Аякже.
— І йди повільненько. Ми, бабусі, швидко не можемо.
Вони обійшли машину Ральфа, скоріше човгаючи, ніж ідучи. Коли вони вийшли на доріжку, Стю побачив Ґлена й Ларрі — вони стояли у дверях і дивилися на них. Проти світла вони здавалися силуетами, вирізаними з чорного паперу.
— Що там буде, як ти гадаєш? — тихо спитала Френні.
Стю похитав головою.
— Не знаю.
Вони підійшли до будинку, Френні помітно мучилася від болю, і Ральф допоміг Стю її занести. Ларрі, як і Ґлен, був блідий і стривожений. На ньому були потерті джинси, сорочка, застібнута внизу не на той ґудзик, дорогі мокасини на босу ногу.
— Дико перепрошую, що змусив вас устати, — сказав він. — Я біля неї сидів, дрімав час від часу. Ми чергували. Розумієте?
— Так, розумію, — сказала Френні. Чомусь це чергування нагадало їй про мамину вітальню… але думала вона про це якось добріше, у більш пробачливому світлі.
— Люсі з годину спала. Я прокинувся — і… Френ, я тобі можу допомогти?
Френ похитала головою і натужно посміхнулася.
— Ні, в мене все нормально. Продовжуй.
— І бачу — вона на мене дивиться. Вона говорила майже пошепки, але цілком розбірливо, — Ларрі ковтнув. Усі п’ятеро тепер стояли в коридорі. — Вона сказала мені, що Бог забере її додому на світанку. Але поки що хоче поговорити з тими з нас, кого Бог не забрав раніше. Я спитав, що це означає, а вона сказала, що Бог забрав Ніка і Сьюзен. Вона знала.
Він судомно видихнув і провів руками по довгому волоссю.
У кінці коридору з’явилася Люсі.
— Я каву заварила. Якщо захочете, вона є.
— Дякую, моя люба, — сказав Ларрі.
Люсі непевно спитала:
— Мені йти з вами? Чи це приватно, як той Комітет?
Ларрі глянув на Стю, і той тихо сказав:
— Ходи з нами. Здається мені, що це вже ніякої ролі не відіграє.
Вони пішли коридором до спальні, повільно, щоб Френ не відставала.
— Вона все скаже, — раптом сказав Ральф. — Матінка все скаже. Нема сенсу хвилюватися.
Вони зайшли в кімнату разом — і ясні очі помираючої матінки Ебіґейл осяяли їх.
——
Френ знала, у якому стані старенька, але все одно пережила неприємний шок. Від неї лишилася тільки тонка, прозора мембрана шкіри і жили, які з’єднували кістки. У кімнаті навіть не пахло ні розкладанням, ні близькою смертю — натомість стояв сухий дух, як на горищі… ні, як у вітальні. Голка крапельниці входила в її руку лише наполовину, бо далі просто не було куди.
Але очі змінилися. Вони були теплі, добрі, людяні. То було полегшення, але Френ усе ж відчувала жах… не зовсім страх, а щось більш подібне до священного трепету. Може, то було благоговіння? Якесь передчуття. Не приреченість, а відчуття, що над їхніми головами каменем висить якась величезна відповідальність.
«Чоловік мислить, а Бог радить».
— Сідай, дівчинко, — сказала матінка Ебіґейл. — Тобі боляче.
Ларрі поставив крісло — і Френ сіла, полегшено, з тихим присвистом зітхнувши, хоча й розуміла, що спина з часом заболить і від сидіння.
Матінка Ебіґейл і далі дивилася на неї ясними очима.
— Ти носиш дитину, — прошепотіла вона.
— Так… а як…
— Тихо…
Кімнату наповнила тиша, глибока тиша. Зачаровано, загіпнотизовано Френ дивилася на стару жінку при смерті; жінку, яка спочатку прийшла в їхні сни, а потім — у їхнє життя.