— Ллойд, — промовив Флеґґ і печально розсміявся. — У Ллойда був вельми сумний досвід у Фініксі, коли лютував грип. Він про це говорити не любить. Я врятував його від смерті і… — він заусміхався, ще більш роззброюючи її, якщо таке взагалі можливе, — і, як то мовиться в народі, від долі, гіршої за смерть, напевне. Він багато в чому пов’язує мене з тими переживаннями, хоча не я був винен у них. Чи ти мені віриш?
Вона поволі кивнула. Вона справді повірила і зловила себе на думці, чи не пов’язані постійні походи Ллойда в душ із тим «вельми печальним досвідом у Фініксі». Також вона несподівано для себе відчула до Ллойда Генрейда іншу емоцію: співчуття.
— Добре. Сідай, люба.
Дейна з сумнівом роззирнулася.
— На підлогу. На підлогу цілком нормально. Нам слід поговорити, і говорити правду. Той, хто лукавить, у кріслі сидить — тож обійдемося без них. Сядемо, як друзі коло багаття. Сідай, дівчинко.
Його очі просто іскрилися притлумленою веселістю, і здавалося, його боки ось-ось затрусяться від сміху. Він сів по-турецьки і питально поглянув на неї, немов кажучи: «Ти ж не дозволиш мені одному сидіти на підлозі цього безглуздого кабінету, правда?»
На мить замислившись, Дейна сіла. Так само схрестила ноги й звільна поклала руки на коліна. Вага ножа, причепленого до руки, її заспокоювала.
— Тебе прислали сюди як шпигунку в мій край, люба, — промовив він. — Чи правильно я окреслюю ситуацію?
— Так, — заперечувати сенсу не було.
— І тобі відомо, що зазвичай роблять зі шпигунами під час війни?
— Так.
Він засяяв, як сонце.
— То хіба не щастя, що ми з вами не в стані війни?
Вона в цілковитому подиві подивилася на нього.
— Але ж ми не воюємо, ти ж знаєш, — спокійно й відверто мовив він.
— Але… ви… — тисяча думок вихором закрутилися в її голові. Індіан-Спрінгс. «Сорокопуди». Чувак-Сміттєбак зі своїм дефоліантом і «вогневозами». Те, що відбувалося в розмовах, коли згадували цього чоловіка — чи пак істоту. І цей юрист, Ерік Стреллертон. Який блукає пустелею Мохаве з випаленим мозком.
Він тільки подивився на нього.
— Чи ми напали на вашу так звану Вільну зону? Чи хоча б якусь спробу воєнних дій учинили?
— Ні… але…
— А ви на нас нападали?
— Ні, звичайно!
— Ні. І в нас немає планів у цьому напрямку. Ось поглянь!
Він раптом підняв праву руку і склав пальці в трубочку. Крізь неї Дейні було видно пустелю за великим вікном.
— Велика західна пустеля! — вигукнув він. — Велика заїбиста Невада! Аризона! Нью-Мексико! Каліфорнія! Трохи моїх людей розкидано в штаті Вашингтон, навколо Сіетла, в ореґонському Портленді. По жменьці — в Айдахо і Нью-Мексико. Ми занадто розкидані, щоб рік чи два навіть думати про перепис населення. Ми значно вразливіші за вашу Зону. Вільна зона — це щось на зразок високоорганізованого мурашника чи комуни. А ми — лише конфедерація, а я — її номінальний голова. Нам обом знайдеться місце. І для нас обох буде місце і в 2190 році. Якщо новонароджені виживуть, про що ми дізнаємося не раніше ніж за п’ять місяців. Якщо вони будуть жити — людство житиме далі, хай ще наші діди мали за що тут битися і що ділити. Чи їхні діди. Але, Боже мій, за що битися нам?
— Нема за що, — пробурмотіла Дейна. У горлі їй геть пересохло. Відчуття були якісь затуманені. І щось іще закрадалося в серце… може, надія? Вона дивилася йому в очі. Здається, вона не в силах була відвести погляд, та й не хотіла. Вона не божеволіє. Він узагалі не намагається позбавити її глузду. Він виявився… дуже розумним чоловіком.
— Немає економічних причин воювати, і технічних теж. Наша політика різниться, але то настільки незначна річ, якщо нас розділяють гори…
Він мене гіпнотизує!
Потужним зусиллям вона відвела очі й поглянула на місяць за його плечем. Усмішка Флеґґа дещо звузилась, і його обличчям прокотилася тінь роздратованості. Чи їй здалося? Коли вона знову на нього подивилася (тепер обережніше), він знову лагідно до неї всміхався.
— За вашим наказом убито Суддю, — різко відказала вона. — Ви зараз чогось від мене хочете, а коли отримаєте, то вб’єте й мене.
Він терпляче поглянув на неї.
— По всьому кордону штатів Айдахо і Ореґон стояли застави, і вони шукали Суддю Фарріса, це правда. Але не для того, щоб його вбити! Наказ був привести його до мене. Я до вчорашнього дня перебував у Портленді. Я хотів поговорити з ним так, як зараз із тобою, люба: спокійно, розумно, тверезо. Двоє моїх охоронців побачили його в Копперфілді, штат Ореґон. Він вискочив і став по них стріляти — одного поранив, а другого вбив на місці. Поранений спочатку вбив Суддю, а потім помер сам. Мені шкода, що так вийшло. Може, навіть сильніше шкода, ніж ти можеш подумати й зрозуміти.