Він натиснув кнопку зв’язкового пристрою.
— Ллойде!
— Так, я тут.
— Чи організуєш ти, щоб Дейні заправили, підладнали мотоцикл, і хай поставлять перед готелем? Вона скоро залишить нас.
— Так.
Флеґґ вимкнув зв’язок.
— Ну от і все, люба.
— І я можу… просто йти?
— Так, мем. Був радий поспілкуватися.
Він показав на двері… ховаючи долоню.
Дейна пішла до дверей. Не встигла вона торкнутися ручки, як він сказав:
— А, і ще одне. Суто дрібниця.
Дейна озирнулася до нього. Він усміхався їй, і усмішка була дружня, але раптом він нагадав їй здоровенного чорного мастифа, в якого язик звисає на гострі білі зуби, якими пес може відірвати шмат руки, як ганчірку.
— Що?
— Тут є один чи більше ваших, — промовив Флеґґ. Його усмішка стала ще ширшою. — Хто б це міг бути?
— Ну звідки мені знати? — спитала Дейна, і в голові пронеслося: «Том Каллен!.. Невже це він?»
— О, йди додому, люба. Гадаю, ми все з’ясували.
— Справді, — промовила вона. — Просто подивіться на ситуацію прямо — і побачите, що я абсолютно чесно кажу. Комітет послав мене… і Суддю… і не знаю скількох іще… і вони діяли дуже обережно. Щоб ми не змогли проговоритись одне про одного, якщо… ну, ви розумієте.
— Якщо б ми вирішили нігті повисмикувати?
— Ну, хай і так. До мене підходила Сью Стерн. Мабуть, Ларрі Андервуд… він також у Комітеті…
— Я знаю, хто такий містер Андервуд.
— Ну от, певне, він Суддю просив. А щодо всіх інших… — Вона похитала головою. — Та то міг бути хто завгодно. І не один. Наскільки я знаю, кожен із сімох членів Комітету мав завербувати шпигуна.
— Так, могло б таке бути, але воно не так. Є тільки один — і ти знаєш, хто це, — його посмішка стала ще ширшою, і тепер їй уже стало страшно на неї дивитися.
То була якась неприродна річ. Вона нагадувала їй дохлу рибу, забруднену воду, поверхню Місяця в телескопі. Від цієї посмішки вона відчула, що в неї переповнений сечовий міхур і що він може не витримати.
— Ти знаєш, — повторив Флеґґ.
— Ні, я…
Флеґґ знову схилився над пристроєм зв’язку.
— Ллойд уже пішов?
— Ні, я тут, — дорогий інтерком, добре чути.
— Притримай-но мотоцикл Дейни трохи, — мовив він. — Ми тут ще… — він кинув на неї допитливий погляд, — ще дещо маємо обговорити, — скінчив він.
— Добре.
Інтерком клацнув, зв’язок розірвався. Флеґґ дивився на неї, посміхався, склавши руки. Дивився він дуже довго. Дейну кинуло в піт. Очі в нього ставали більші, темніші. Дивитися в них було наче в два колодязі — дуже глибокі, дуже давні. Цього разу вона хотіла відвести очі, але не могла.
— Скажи мені, — дуже тихо промовив він. — Давай ми не матимемо неприємностей, люба.
Здалеку Дейна почула власний голос, який сказав:
— То це все був сценарій, правда? Маленька п’єса на одну дію.
— Люба моя, я не розумію, що ти маєш на увазі.
— Ні, ви все розумієте. Вашою помилкою було викликати Ллойда, який так швидко відповів. Коли ви тут кажете «жаба» — всі плигають. Він уже мав половину Стрипу проїхати моїм мотоциклом. Хіба що ви сказали йому лишатися там, бо ніколи й не збиралися мене випускати.
— Люба моя, у тебе важкий напад параної. Це, мабуть, після отих чоловіків, мені думається. Котрі з мандрівним зоопарком. То, певне, був жах. Тут також може бути жах, але ми ж такого не допустимо, правда?
Сили залишали Дейну: вони немов якимись особливими судинами стікали вниз крізь ноги. Зібравши останні сили, вона склала в кулак занімілу праву руку і вдарила себе під праве око. У черепі вибухнув біль, в очах попливло. Голова відкинулася назад і гулко вдарилась об двері. Вона змогла відірвати погляд від нього — і воля почала до неї вертатися. І сила для опору теж.
— О, ну ви даєте, — втомлено промовила вона.
— Ти знаєш, хто це, — сказав він. Він підвівся зі столу й пішов на неї. — Ти знаєш, і ти мені розкажеш. Хоч скільки бий себе по голові — не допоможе, люба.
— А як це так — що ви не знаєте?! — закричала вона на нього. — Про Суддю знали, про мене знали! Як це вийшло, що ви не знаєте…