Його руки натисли їй на плечі з жахливою силою — і вони були холодні, холодні, як мармур.
— Хто?
— Не знаю.
Він трусив її, мов ганчір’яну ляльку, і шкірився зло і страшно. Руки в нього були холодні, але обличчя пашіло пустельним жаром.
— Ти знаєш. Скажи мені. Хто?
— А ви чому не знаєте?
— Бо не можу побачити! — заревів він і жбурнув Дейну через увесь кабінет. Вона осіла на підлогу безкостою купою, і коли побачила його обличчя, яке, мов ліхтар, світилося над нею в темряві, міхур не витримав — і тепло потекло по ногах. Добре й дружнє розумне обличчя зникло. Зник Ренді Флеґґ. Тепер перед нею стояв Ходак, високий чоловік, головний — і Боже поможи їй.
— Ти скажеш, — мовив він. — Ти скажеш мені те, що я хочу знати.
Вона подивилася на нього, потім поволі звелася на ноги. Відчула вагу ножа на руці.
— Так, я скажу, — сказала Дейна. — Підійдіть ближче.
Він, шкірячись, зробив крок в її бік.
— Ні, набагато ближче. Я хочу прошепотіти на вухо.
Він ще наблизився. Вона відчувала палючий жар, морозяний холод. У вухах почувся високий, безладний спів. Запахло сирістю, гниллю — і цей запах був потужний, густий, солодкавий. Пахло безумством — як мертвими овочами в темному підвалі.
— Ближче, — хрипко прошепотіла Дейна.
Він зробив ще крок — і вона люто клацнула пружиною на правому зап’ясті. У руці відчулася вага.
— На! — істерично крикнула вона, і розмахнулася, зібравшись випустити йому кишки, щоб повзав по кабінеті з паруючими нутрощами назовні. А він натомість розкотисто зареготав, узявшись за боки, закинувши голову, вигинаючись і звиваючись від веселощів.
— Ох ти ж! — вигукував він і знову заливався сміхом.
Вона тупо подивилася на свою руку. На руці був тугий жовтий банан із синьо-білою наліпкою «Chiquita». Із жахом вона впустила банан на килим, де той перетворився на нездоровий жовтий вишкір, подібний до Флеґґового.
— Ти скажеш, — прошепотів він. — Скажеш-скажеш.
І Дейна зрозуміла: він має рацію.
Вона швидко розвернулася, так що навіть темний чоловік був заскочений зненацька. Одна з його чорних рук спробувала її зловити — і вхопила тільки спинку її блузи. У руці лишився клаптик шовку.
Дейна стрибнула на велетенське вікно.
— Ні! — закричав він, і вона відчувала його за спиною, наче чорний вітер.
Вона вперлася ногами — і вдарила у вікно маківкою. Почувся глухий тріск — і вона побачила, як дивовижно товсті шматки скла падають на стоянку для персоналу. Тріщини, звиваючись, немов ртутні жили, бігли від точки удару. Вона за інерцією наполовину висунулася з вікна і там і зависла, спливаючи кров’ю.
Вона відчула його руки на своїх плечах і подумала, за скільки часу він примусить її говорити. За годину? Дві? Дейна підозрювала, що помирає, але цього ще було мало.
«Бачила я все-таки Тома, а ти його не відчуваєш чи як воно, бо він не такий, він…»
Він тяг її назад.
Вона заподіяла собі смерть, просто різко мотнувши головою праворуч. Гострий, як бритва, уламок врізався Дейні в горло. Інший — у праве око. Її тіло на мить напружилося, руки забили по склу. Потім тіло обм’якло. Темний чоловік затяг назад у кабінет просто закривавлений мішок.
Вона пішла, можливо, з перемогою.
Ревучи від гніву, Флеґґ бив її ногами. М’який, байдужий рух тіла лютив його ще дужче. Він копав її ногами, штовхав по кабінету, кричав, ревів.
Його волосся почало іскрити, немовби всередині в нього запрацювала динамо-машина, створюючи електричне поле і перетворюючи його на батарею. Його очі горіли темним вогнем. Він ревів і бив, бив і ревів.
Під дверима Ллойд і всі решта зблідли. Мовчки перезирались. Урешті вони не витримали. Дженні, Кен, Вітні — ці просто від’їхали: на їхніх обличчях кольору підкислого молока виник обережний вираз, який буває в людей, що не чують нічого — і нічого іншого чути не бажають.
Тільки Ллойд чекав — не від бажання, а тому, що від нього це очікувалось. І врешті Флеґґ викликав його.
——
Він сидів на широкому столі, схрестивши ноги, поклавши руки на коліна джинсів. Дивився він вище від Ллойда, у простір. Був протяг, і Ллойд побачив: вікно розбите посередині. Гострі краї пробоїни були липкі від крові.
На підлозі лежало якесь місиво, що ледве нагадувало людину, загорнуте в штору.
— Прибери оце, — мовив Флеґґ.
— Добре, — він говорив хрипким шепотом. — Голову відкласти?
— Та забери оце на схід, за місто, облий бензином і підпали. Чуєш? Спали! На хуй спали оце!