Раптом їй пригадалися слова пісні Боба Ділана — холодні, невтішні: «Загнаний, мов крокодил… у полі кукурудзи…»
А за нею — інша пісня «Іґлз», яка її несподівано злякала: «І я хочу спати з тобою в пустелі цю ніч… де мільйони зірок угорі…»
Раптово вона зрозуміла: він тут.
Зрозуміла ще до того, як він обізвався.
— Надін! — його тихий голос із темряви, яка дедалі густішає. Надзвичайно тихий — і остаточний жах огорнув її, силою подібний до відчуття повернення додому.
— Надін, Надін… як я люблю кохати Надін.
Вона озирнулась — і він був там, вона завжди розуміла, що колись це станеться, усе так просто. Він сидів на капоті старого седана «шевроле» (а щойно він там був? Вона не могла точно сказати, але їй видавалося, що ні), схрестивши ноги, злегка поклавши руки на коліна линялих джинсів. Він дивився на неї і ніжно всміхався. Але в його очах не було ні краплі ніжності. Вони спростовували будь-яку думку, що цей чоловік здатний відчувати ніжність. Вона побачила чорну радість, яка нескінченно танцювала в тих очах, як ноги щойно повішеного — в люку під ешафотом.
— Здрастуй, — мовила вона. — Я тут.
— Так. Нарешті ти тут. Як обіцяно.
Його усмішка стала ширшою, і він простягнув їй руки. Вона взялася за них і відчула, яким жаром він пашить. Він випромінював його, немов цегляна грубка. Його гладенькі, позбавлені ліній руки пройшлися по її руках — і зімкнулися на них міцно, мов наручники.
— О Надін, — прошепотів він і нахилився поцілувати її. Вона ледь розвернула голову, дивлячись на холодний вогонь зірок, і поцілунок потрапив не так у губи, як під підборіддя. Його не обманути. Вона відчула на своїй шкірі насмішкуватий вигин його посмішки.
«Він викликає в мене огиду», — подумала вона.
Але ця огида була тільки лускатою шкіркою на чомусь гіршому — на зачерствілій, довго приховуваній хіті, давньому нариві, який нарешті луснув — і з нього вилилася противна речовина, задавнена перегоріла ніжність. Його руки, які ковзали її спиною, були гарячіші навіть за сонячний опік. Вона наблизилася до нього, і раптом тонке сідло між її ніг здалося їй повнішим, пухкішим, ніжнішим, чутливішим. Шов на брюках почав терти обережно й непристойно — від цього їй хотілося потерти себе, звільнитися від цього пекучого відчуття раз і назавжди.
— Скажи мені одну річ, — мовила Надін.
— Що забажаєш.
— Ти казав: «Як обіцяно». Хто обіцяв мене тобі? Чому мене? І як мені тебе називати? Я навіть цього не знаю. Більшу частину життя я знала про тебе, але я не знаю, як тебе називати.
— Називай мене Річард. То моє справжнє ім’я. Називай мене так.
— Це твоє справжнє ім’я — Річард? — із сумнівом спитала вона, а він тихо розсміявся їй у шию, і по шкірі Надін побігли мурашки від огиди й хоті. — А хто обіцяв?
— Надін, — відказав він. — Я забув. Ходімо.
Він зіскочив із капота машини, не відпускаючи її рук, — і вона вже готова була вирвати їх і кинутися тікати… але чим це допоможе? Він помчить за нею, дожене, зґвалтує.
— Місяць, — промовив він. — Повний. Я теж. — Він поклав її руку на гладеньку пахвину своїх линялих джинсів — і там було щось жахливе, щось пульсувало за зубчастим холодом «блискавки».
— Ні, — тихо сказала вона, намагаючись прибрати руку, думаючи, як це все далеко від тієї іншої місячної ночі, як недосяжно далеко. То був немов інший кінець райдуги часу.
Він притис її руку до себе.
— Ходи в пустелю і будь моєю жінкою, — промовив він.
— Ні!
— Уже запізно казати «ні», дорогенька.
Вона пішла з ним. Там було постелено на землі, а поряд — чорні кістки багаття і вгорі — срібні кістки місяця.
Він поклав її там.
— Гаразд, — видихнув він. — Ну, гаразд…
Його пальці розстібнули пряжку на поясі, потім ґудзик, потім «блискавку».
Вона побачила, що він має для неї, — і закричала.
Від цього крику темний чоловік посміхнувся в нічній пітьмі — широко, блискуче, непристойно, — і місяць дивився вниз на обох, роздутий, сирно-жовтий.
Надін кричала, кричала і намагалася відповзти геть, але він схопив її; вона щосили стискала ноги, але одна з тих рук із порожніми долонями ввійшла між них, і вони розступилися, як вода, — і вона подумала: «Я буду дивитися вгору… На місяць… я нічого не відчуватиму, і все скінчиться… скінчиться… я нічого не відчую…»
І коли смертельний холод його ковзнув у неї, і рвався в неї і з неї, і бив, мов блискавка, вона опиралась, але це було марно. Він врізався в неї, як загарбник, як нищівна сила, і холодна кров линула її стегнами — і він опинився в ній, до самої матки, і місяць стояв у її очах, його холодний і срібний вогонь, і коли він кінчив — то було наче розплавлене залізо, розплавлений чавун, розплавлена мідь, і вона теж кінчила — і заволала від неймовірної насолоди, від жаху, від страху, крізь чавунні й мідні брами проходячи в край безумства, а за нею нісся, ніс її, як вітер несе осінній листок, рев його сміху; вона дивилася, як тане його лице, — і тепер воно стало кошлатою мордою демона, що схилилася над нею, демона з очима, що палають жовтим вогнем, ці очі були вікнами до пекла, страшнішого за будь-що уявлене, а проте вони були повні моторошних веселощів, ці очі стежили за кривими провулками похмурих нічних містечок; ці очі горіли, вони були блискучі і, врешті-решт, позбавлені розуму. Він почав знову… і знову… і знову. Здавалося, це не скінчиться ніколи. Холодний. Він був холодний, як смерть. І старий. Старший за людство, за землю. Знову і знову він наповнював її своїм нічним сіменем, криком, сміхом. Земля. Світло. Оргазм. Знову оргазм. Останній її зойк підхопить нічний вітер і занесе в найдальші з таємних кімнат ночі, туди, де без ліку зброї лежить і чекає на нового господаря. Кошлата голова демона, його роздвоєний язик. Його смертельний подих на її обличчя. Тепер Надін опинилась у краї безумства. Залізна брама замкнулася.