Його вони знайшли якраз на схід від тунелю Ейзенхауера. Там був жахливий затор і густо, нудотно пахло смертю. Вовкобой наполовину висовувався з «остіна». На ньому були клепані джинси й сорочка з блискітками в стилі вестернів. Навколо «остіна» лежало кілька вовчих трупів. Сам Вовкобой наполовину лежав на пасажирському місці, а на його груди наліг ще один мертвий вовк. Руки Вовкобоя стискали вовчу шию, а кривава морда вовка вчепилась у Вовкобоєве горло. На думку Ларрі та решти, події, ймовірно, розгорталися так: зграя вовків, спускаючись із гір, помітила самотнього чоловіка й кинулася на нього. Вовкобой був озброєний. Він поклав кількох нападників, а тоді сховався в «остін».
Через який час голод змусив його відчинити двері?
Ларрі не знав і не хотів того знати. Але помітив, яким жахливо худим був Вовкобой. Може, тиждень… Він їхав на захід, хто б він не був, вочевидь, хотів долучитися до темного чоловіка, але такої моторошної долі Ларрі б не побажав нікому. Він про це якось заговорив зі Стю, через два дні після виходу з тунелю, коли Вовкобой уже давно лишився позаду.
— А чого би зграя вовків могла так довго чатувати над машиною, Стю?
— Не знаю…
— Я хочу сказати, їм хіба їсти не було чого?
— Та й правда — було…
Для Ларрі то була жахлива таємниця, і він усе думав над нею, розуміючи, що ніколи не відшукає розгадки. Хоч ким був той Вовкобой, із яйцями в нього все було гаразд. Коли врешті від голоду й спраги він мусив відчинити пасажирські двері, на нього кинувся вовк і перегриз йому горло, але й Вовкобой, помираючи, задушив його.
Четвірка пройшла через тунель Ейзенхауера, зв’язавшись однією мотузкою, і в страшній темряві Ларрі згадував свій похід крізь тунель Лінкольна. Тільки тепер його переслідував не образ Рити Бейкмур, а лице Вовкобоя, застигле в смертельній гримасі, коли він і вовк убили одне одного.
«Може, вовків послали його вбити?»
Але то була занадто тривожна думка, щоб на ній зосереджуватися. Ларрі постарався викинути це з голови і просто йти далі, але це було непросто.
——
Вони отаборилися неподалік Ломи, дуже близько до кордону зі штатом Юта. Вечеря складалася з трав і кип’яченої води — то й був увесь їхній раціон: вони буквально виконували заповіт матінки Ебіґейл іти в тому, що на них, речей не нести.
— У Юті буде кепсько, — відзначив Ральф. — Гадаю, отам і виявиться, чи дійсно ми йдемо під Богом. Там є ділянка — понад сто миль, — де ні міста, ні заправки, ні кафе.
Утім, схоже було на те, що його така перспектива не надто турбує.
— А вода? — спитав Стю.
Ральф знизав плечима.
— Цього добра теж небагато. Піду, мабуть, спати.
Ларрі зробив те саме. Ґлен ще не лягав, лишився покурити люльку. Стю мав кілька цигарок і вирішив одну викурити. Якийсь час вони палили мовчки.
— Далеко ж ми від Нью-Гемпширу, лисику, — промовив нарешті Стю.
— Та й до Техасу теж не рукою подати.
Стю усміхнувся.
— Еге ж. Отож.
— Мабуть, дуже за Френ скучаєш.
— Ага. І за нею скучив, і хвилююсь. І за дитину хвилююсь. Особливо важко, як стемніє.
Ґлен пихнув люлькою.
— Ми тут нічого не можемо змінити, Стюарте.
— Я знаю. Але все одно хвилююсь.
— Звичайно, — Ґлен вибив люльку об камінь. — Учора вночі щось химерне трапилося, Стю. Я весь день намагався розібратися, чи то було насправді, чи сон, чи що.
— А що ж було?
— Ну, я посеред ночі прокинувся — Коджак на щось гарчав. Напевне, вже було за північ, бо вогонь майже догорів. Коджак був по другий бік багаття — у нього шерсть настовбурчилася. Я йому казав, щоб він замовк, а він на мене й не глянув. Дивився вгору праворуч від мене. І я подумав: може, то вовки? Ще й після отого, якого Ларрі називає Вовкобой…
— Еге ж, то було б погано.
— Але там нічого не було. У мене зір гострий. Він на порожнє місце гарчав.
— Певне, запах чув, та й усе.
— Ага, але найненормальніше ще попереду. За кілька хвилин я став почуватися… ну, прямо скажемо, дивно. Відчуття було таке, наче над насипом щось є — і воно на мене дивиться. На всіх нас. Я немовби й міг би його побачити, якщо правильно примружитися. Але я не хотів. Бо відчуття було таке, що то — він… Що то — Флеґґ, Стюарте.
— Та, мабуть, то здалося, — за кілька секунд сказав Стю.
— Я впевнений, що там щось було. І Коджак теж це відчував.
— Ну, припустімо, він за нами стежить. То що ми тут вдіємо?
— Нічого. Тільки мені це не подобається. Не подобається, що він може стежити за нами… якщо то він. Капець як страшно.