Стю докурив, обережно загасив цигарку об камінь, але до спального мішка ще не пішов. Поглянув на Коджака, який лежав коло багаття, поклавши ніс на лапи, дивлячись на них.
— Тож Гарольд мертвий, — урешті промовив Стю.
— Так.
— І, хай йому, абсолютно марна смерть. І Сью з Ніком марно загинули. І сам він, гадаю, теж.
— Згодний.
Більше не було чого сказати. Вони набрели на Гарольда і його жалюгідну передсмертну декларацію наступного дня після переходу крізь тунель Ейзенхауера. Вони з Надін, певне, їхали через перевал Лавленд, бо коло Гарольда ще був його мотоцикл «тріумф» — те, що від нього лишилось, — а, як висловився Ральф, через тунель Ейзенхауера можна було б проїхати хіба що на іграшковому паровозику. Грифи вже встигли його добряче обробити, але Гарольд і досі стискав у закляклій руці свій записник у цупкій обкладинці. У його роті стирчав, немов гротескний льодяник, пістолет тридцять восьмого калібру, і, хоча вони не поховали Гарольда, Стю вийняв у того з рота пістолет. Обережно. Побачивши, як надійно темний чоловік знищив Гарольда, як легковажно викинув його, немов сміття, коли той виконав свою роль, Стю зненавидів Флеґґа ще дужче. У нього виникло відчуття, що вони кинулися в якийсь безглуздий хрестовий похід дітей, і, коли він відчував, що треба поспішати, йому з думки не йшов труп Гарольда з роздробленою ногою — так, як Ларрі переслідувала гримаса Вовкобоя. Він відчув, що хоче, аби Флеґґ сповна заплатив не тільки за Ніка і Сьюзен, а й за Гарольда… але дедалі менше вірив, що таке може бути.
«Але ж ти хочеш дивитися, — подумав він люто. — Дивитися хочеш, чи я вже на відстані пострілу від тебе, падло збочене».
Ґлен, трохи скривившись, підвівся.
— Піду я спати, Східний Техасе. І не проси мене залишитися. Вечірка дуже нудна.
— Як твій артрит?
Ґлен усміхнувся і сказав:
— Не так уже й погано, — але до свого мішка він пішов накульгуючи.
Стю подумав, що треба викурити ще одну — тільки от якщо палити по дві-три на день, то його запаси скінчаться до кінця тижня — і все одно закурив.
Вечір був не такий уже холодний, але при всьому тому не було сумнівів, що принаймні в горах літо вже скінчилося. Від цього Стю стало сумно, бо в нього було сильне передчуття, що наступного літа він уже не побачить. Коли починалося це літо, він був нерегулярним працівником на калькуляторному заводі. Жив у маленькому містечку Арнетт, мав багато вільного часу і тоді тусувався на заправці Білла Гепскомба «Тексако», слухаючи, як усі решта чешуть язиками про економіку, уряд, важкі часи. Стю гадав, що жоден із тих балакунів ще по-справжньому важких часів не бачив. Докурив і викинув недопалок у багаття.
— Тримайся там, Френні, мала-хороша, — сказав він і заліз у спальний мішок. І уві сні він думав про Щось, яке наблизилося до їхнього табору, яке недобрим оком стежило за ними. Можливо, то вовк зі свідомістю людини. Чи ворона. Чи тхір, який плазує на животі чагарниками. А може, взагалі якась безтілесна сутність, пильне Око.
«Не буду боятися злого, — бурмотів він уві сні. — Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого. Не буду».
Нарешті страшне видиво відступило, і він міцно заснув.
Наступного ранку вони знову рушили рано, прилад Ларрі, клацаючи, лічив милі, а дорога ліниво звивалася ліворуч і праворуч, Західним схилом наближаючись до Юти. Минув полудень, і невдовзі Колорадо залишився позаду. Того вечора вони стали табором на захід від Гарлі-Доума в штаті Юта. Уперше на них зловісно тиснула глибока тиша. Ральф Брентнер тієї ночі заснув, думаючи: «От ми й на заході. На його половині поля».
І тієї ночі Ральфові снився вовк із одним-єдиним червоним оком, який вийшов із пустища й стежив за ними. «Пішов геть! — сказав йому Ральф. — Іди звідси, ми тебе не боїмося!»
——
О другій годині дня 21 вересня вони пройшли Сеґо. Наступне велике місто, судячи з кишенькової мапи Стю, було Ґрін-Рівер. Потім довго-довго міста не зустрічатимуться. Тоді, як сказав Ральф, вони, напевне, виявлять, чи йдуть під Богом.
— Власне, — сказав Ларрі Ґленові, — мене не так турбує їжа, як вода. Майже кожен, хто їхав у машині, брав щось пожувати — якесь печиво на зразок «Орео», фруктові батончики тощо.
Ґлен усміхнувся.
— Може, Бог дощем благословить.
Ларрі поглянув на безхмарне небо і скривився.
— Іноді мені думається, що в кінці вона зовсім не в собі була.
— Можливо, — поблажливо відказав Ґлен. — Якщо почитати теологів, то виявиться, що Бог часто говорить вустами безумців чи тих, хто помирає. Мені навіть видається — ось тут виявляється, що я таємний єзуїт, — що на це є переконливі психологічні підстави. Ненормальна чи помираюча людина — її психіка надзвичайно змінюється. Здорова людина може відфільтрувати Боже послання, видозмінити його силою своєї особистості. Іншими словами, зі здорової людини фіговий пророк виходить.