— Шляхи Господні… — промовив Ларрі. — Я знаю. Ми дивимося крізь темне скло. Мені воно взагалі зовсім темне. Чого ми йдемо отак, коли могли б доїхати за тиждень, — я цього не розумію. Але якщо ми взагалі ненормальну річ робимо, то її й треба робити по-ненормальному.
— Те, що ми робимо, має чимало історичних прецедентів, — промовив Ґлен. — І я для цього походу бачу деякі цілком тверезі психологічні й соціологічні причини. Не знаю, чи є ще й божественні, але ці мені вже видаються розумними.
— Наприклад? — підійшли послухати Стю з Ральфом.
— У кількох племен американських індіанців невід’ємною частиною чоловічої ініціації було «побачити видіння». Коли ти стаєш чоловіком, то маєш без зброї піти в глушину. Там ти маєш когось убити і скласти дві пісні — про Великого Духа і про свою силу як мисливця, вершника, воїна й самця — ну й оце видіння. Їсти не можна. Очікувалося, що ти забалдієш — і розумово, і фізично — і дочекаєшся отого видіння. Урешті воно прийде, — він гигикнув. — Голод — потужний галюциноген.
— Ти вважаєш, що матінка послала нас сюди по видіння? — спитав Ральф.
— Можливо, щоб ми набралися сили й святості завдяки цьому очищенню, — відповів Ґлен. — Відкидання речей — то процес символічний, знаєте. Як талісман. Коли ви відмовляєтеся від речей, ви разом з ними й залишаєте тих інших, кого з цими речами символічно пов’язуєте. Починаєте очищуватися. Скидаєте баласт.
Ларрі поволі похитав головою.
— Щось не розумію.
— Ну от візьміть розумну людину до епідемії. Якщо зламати їй телевізор, що вона робитиме ввечері?
— Почитає, — сказав Ральф.
— До друзів сходить, — сказав Стю.
— Музику послухає, — усміхнувся Ларрі.
— Звичайно, — відказав Ґлен. — А ще — сумуватиме за телевізором. Без телевізора в її житті утвориться діра. Десь у глибині її голови буде й далі прокручуватись: «О дев’ятій пивця дістану, подивлювся матч «Ред Сокс» по телеку». А коли зайде в кімнату й побачить там цей порожній ящик, то відчує дике розчарування. Частина звичного життя втратилася, правда?
— Ага, — сказав Ральф. — У нас телек кожні два тижні ламався, і доки з ремонту його не забирали, я не міг нормально почуватись.
— Якщо людина багато дивилася телевізор, діра велика, якщо трохи — то мала. Але чогось без нього бракуватиме. А тепер забрати в людини книжки, друзів, стереосистему. І забрати все те, що людина зможе дорогою підбирати. Це очищення, і воно зменшує еґо. Ваші «я», панове, перетворюються на чисту шибку. Чи, краще сказати, на порожні чарки.
— Але навіщо? — спитав Ральф. — Для чого ця мутота?
Ґлен промовив:
— Якщо ви читали Біблію, то знаєте, що в пророків просто традиція така була — час від часу йти в пустелю: старозаповітні психоделічні експедиції. На це, як правило, виділялося сорок днів і сорок ночей, то гебрейський вираз, який насправді значить: «скільки саме, не знаю, але доволі довго». Це вам нікого не нагадує?
— Звичайно, матінку, — сказав Ральф.
— А тепер подумайте про себе як про акумулятор. Ми ж акумулятори. Мозок працює від хімічно утворюваного електричного струму. Так само м’язи працюють від маленьких розрядів, теж хімічних: ацетилхолін дозволяє розряду йти, коли вам треба поворухнутись, а коли треба зупинитися, виробляється інша речовина — холінестераза. Холінестераза руйнує ацетилхолін, від чого ваші нерви знову погано проводять струм. І це теж добре. Інакше, почавши чухати ніс, ви б не могли зупинитися. Одне слово, сенс такий: усе, що ви думаєте, усе, що ви робите, працює від тієї самої батареї. Як різні прибамбаси в машині.
Усі уважно слухали.
— Дивитися телевізор, читати, розмовляти з друзями, ситно їсти… це все виснажує батарею. Нормальне життя — принаймні в тому вигляді, в якому воно було в західній цивілізації, — це все одно як водити машину з автоматичними вікнами, автоматичним гальмом, автоматичними сидіннями і всілякими ще штучками. Але що більше примочок, то швидше розряджається батарея. Правда?
— Правда, — відповів Ральф. — Навіть великий акумулятор «делко» не перезарядиться, якщо його поставити в «кадилак».
— Ну от, ми зараз саме позбулися аксесуарів. Ми заряджаємося.