— Ні. Тепер я за всіх відповідаю. Матінка сказала, що коли щось станеться з тобою…
— …то вам треба йти далі.
— Ні, ні, — Ларрі подивився на Ґлена й Ральфа, шукаючи підтримки. Ті схвильовано подивилися на нього. Коджак сидів поряд, дивився на всіх чотирьох, акуратно обгорнувши лапи хвостом.
— Послухай мене, Ларрі, — сказав Стю. — Цей весь похід тримається на тому, що стара знала, про що казала. Якщо почнете вимахуватися, то ризикуєте всім.
— Так, це правда, — сказав Ральф.
— Ні, це неправда, копайло ти смердюче, — сказав Ларрі, люто передражнюючи оклахомський акцент Ральфа. — Це не Божа воля, що Стю сюди впав, навіть не підступи темного чоловіка. Це просто сипуча земля і все, сипуча земля! Я тебе не лишу, Стю. Годі з мене людей кидати.
— Ні. Ми маємо його залишити, — тихо промовив Ґлен.
Ларрі, не вірячи своїм вухам, подивився на товаришів, неначе його зрадили.
— А я думав, ти був його другом!
— А я і є його друг. Тільки тут ніякої ради немає.
Ларрі істерично засміявся і пройшовся канавою.
— Ви здуріли! Ви розумієте?
— Я не здурів. Ми домовилися. Ми стояли біля смертного ложа матінки Ебіґейл — і пішли на це. Це для нас практично певна смерть, і ми це розуміємо. Ми розуміли цю домовленість. Тепер треба діяти відповідно.
— Ну Боже ж мій, та я маю на увазі, чому Ґрін-Рівер обов’язково? Ми можемо взяти багатомісний легковий автомобіль — і вперед.
— Ми маємо йти пішки, — сказав Ральф. Показав на Стю: — А він іти не може.
— Ну, добре. Гаразд. Він ногу зламав. То що ви пропонуєте зробити? Пристрелити його, як коня?
— Ларрі… — почав Стю.
Перш ніж той договорив, Ґлен схопив Ларрі за сорочку й потяг до себе.
— Ти кого рятувати зібрався? — холодно і суворо спитав він. — Стю чи себе?
Ларрі подивився на нього, ворушачи губами.
— Усе дуже просто, — промовив Ґлен. — Ми не можемо лишитись… а він не може йти.
— Я відмовляюся це прийняти! — прошепотів Ларрі. Його обличчя було бліде, як у мерця.
— Це перевірка, — раптом промовив Ральф. — Ось що це.
— Перевірка на нормальність, — сказав Ларрі.
— Голосуємо, — обізвався із землі Стю. — Я голосую за те, щоб ви йшли далі.
— І я, — сказав Ральф. — Пробач, Стю. Але якщо Бог подбає про нас, то про тебе, певно, теж подбає…
— Я цього не робитиму! — сказав Ларрі.
— Ти зараз не про Стю думаєш, — промовив Ґлен. — Ти хочеш, мені думається, врятувати щось у собі. Але цього разу правильно йти далі, Ларрі. Ми мусимо.
Ларрі поволі витер рот тильним боком руки.
— Давайте тут заночуємо, — промовив він. — Усе обдумаємо.
— Ні, — відказав Стю.
Ральф кивнув. Вони з Ґленом перезирнулись, і Ґлен витяг пляшечку своїх «від артриту» та вклав у руку Стю.
— Вони на морфіні, — сказав він. — Понад три-чотири можуть бути смертельними, — він уважно подивився в очі Стю. — Ти зрозумів, Східний Техасе?
— Так, зрозумів.
— Про що ви в дідька зараз говорите?! — закричав Ларрі. — Що ти йому взагалі пропонуєш?!
— А ти не розумієш? — сказав Ральф із такою зневагою, що Ларрі на мить замовк. І тут усе пронеслося перед його очима зі страхітливою швидкістю, як обличчя незнайомців у швидкому карнавальному танку: таблетки — веселі, сонні, швидкі… Рита. Коли він, розштовхуючи її в спальному мішку, побачив, що вона мертва, заклякла, і зелене блювотиння тече в неї рота — огидний прощальний подарунок…
— Ні! — закричав він, намагаючись відібрати у Стю пляшечку.
Ральф схопив його за плечі. Ларрі пручався.
— Пусти його, — промовив Стю. — Я хочу з ним поговорити.
Ральф іще не відпускав Ларрі, невпевнено дивлячись на Стю.
— Ні, справді пусти його.
Ральф відпустив, але було видно, що він будь-якої миті готовий схопити його знову.
Стю сказав:
— Підійди до мене, Ларрі. Присядь.
Ларрі підійшов і присів коло Стю. Нещасними очима подивився йому в лице.
— Так не годиться, друже. Коли людина падає і ламає ногу, хіба можна… ну не можна ж просто піти й лишити людину помирати. Хіба ти не розумієш? Ну, послухай… — він погладив Стю по обличчю. — От подумай.
Стю взяв Ларрі за руку.
— Ти думаєш, я здурів?
— Ні! Ні, але…
— Але чи ти згодний, що людина при здоровому глузді має право вирішувати, що робити?
— Ой, ну що ти… — сказав Ларрі і заплакав.
— Ларрі, це не від тебе залежить. Я хочу, щоб ви йшли далі. Будете повертатися з Веґаса, йдіть цим самим шляхом. Може, Бог пришле крука, який мені їсти носитиме, хто його зна. Я колись у журнальчику читав, що людина може прожити сімдесят днів без їжі, якщо в неї є вода.