Вони зупинилися в темряві й розпалили вогнище з хмизу. Вода в них була, а харчі скінчилися. Ґлен напхав свою люльку останнім тютюном і раптом замислився, чи лишилися в Стю цигарки. Від цього курити йому стало неприємно, і він вибив люльку об скелю, з відсутнім поглядом відіпхнувши ногою свій останній тютюн «Боркум Ріфф». Коли за кілька хвилин по тому десь у темряві почувся крик сови, Ґлен роззирнувся.
— Слухайте, а де Коджак? — спитав він.
— А правда, дивно, чи не так? — сказав Ральф. — Години зо дві я його, здається, не бачив.
Ґлен підскочив.
— Коджаку! — закричав він. — Агов, Коджаку, Кодж!
Його голос самотньою луною розкотився пустельним місцем. Відповіді не було. Він сів, тяжко засмучений. Тихо зітхнув. Коджак ішов за ним майже через увесь континент. Тепер його не було. Наче лиховісний знак.
— Думаєш, його щось спіймало? — тихо спитав Ральф.
Ларрі тихо, замислено промовив:
— Мабуть, він лишився зі Стю.
Ґлен вражено підвів очі.
— А може! — замислився він. — Мабуть, саме це й сталося.
Ларрі перекидав камінець із руки в руку, туди-сюди, туди-сюди.
— Він казав, що, може, Бог крука пришле його годувати. Не певен, що тут вони водяться. То Бог йому, мабуть, собаку послав!
У багатті щось тріснуло — здійнявся, закрутився стовп іскор, осяявши все, а потім знову стало темно.
——
Коли Стю побачив щось темне, що побігло до нього в яр, то підтягнувся, сперся на найближчий великий валун, виставивши вперед поламану ногу, а в затерплій руці стиснув чималу каменюку. Він промерз до кісток. Ларрі має рацію. Два-три дні такого холоду цілком надійно його вб’ють. Тільки, як видавалося, ця тварина встигне раніше. Коджак був із ним до заходу сонця, а потім побіг геть, легко вискочивши з яру. Стю його не гукав. Собака знайде шлях до Ґлена й піде з ними. У нього, мабуть, у цій справі своя роль. Але зараз він пошкодував, що пес не лишився з ним трохи довше. Одна річ таблетки, але він би не хотів, щоб його порвав на шматки якийсь вовк темного чоловіка.
Він міцніше стиснув каменюку, але на ярдах у двадцяти вгорі воно зупинилося. Потім побігло вниз — чорніша тінь на чорному тлі.
— Ну, давай уже, — хрипко сказав Стю.
Тінь замахала хвостом і побігла до нього.
— Коджак?
І то був він. Він щось приніс у зубах і поклав біля ніг Стю. Сів, махаючи хвостом, чекаючи на похвалу.
— Хороший пес! — здивовано й радісно промовив Стю. — Молодчина!
Коджак приніс йому кроля.
Стю витяг кишенькового ножичка, відкрив і трьома швидкими рухами випотрошив тварину. Узяв нутрощі, які ще парували, і кинув Коджакові.
— Хочеш?
Коджак хотів. Стю оббілував кроля. Від думки про сире м’ясо йому стало не дуже добре.
— Дрова? — не дуже впевнено звернувся він до Коджака. Берегами яру були розкидані гілки й шматки дерева, нанесені повінню, але дотягтися він не міг до жодної.
Коджак помахав хвостом і не рушив з місця.
— Принесеш? П…
Але Коджак побіг. Він пробігся західним краєм яру і повернувся з великим шматком сухого дерева в зубах. Поклав його перед Стю і гавкнув. Його хвіст швидко ворушився.
— Хороший собака! — знову похвалив його Стю. — Хай йому грець! Принеси, Коджаку!
Радісно гавкаючи, Коджак знову побіг. За двадцять хвилин він наносив досить дров для великого багаття. Стю акуратно нарізав трісок на розпал. Перевірив сірники: у нього лишалося півтори пачки. Він розпалив вогонь з другого сірника й обережно його підгодовував і роздував. Невдовзі вогонь став чималенький, і Стю присунувся до нього якомога ближче, сидячи в спальному мішку. Коджак ліг по другий бік вогню, поклавши ніс на лапи.
Коли вогонь трохи зменшився, Стю насадив кроля на рожен і став його смажити. Від такого запаху в нього аж у животі закрутило. Коджак насторожено, уважно дивився на кроля.
— Половину тобі, половину мені, товаришу, окей?
Через п’ятнадцять хвилин він витяг кролика з вогню і примудрився розділити його навпіл, не дуже обпікшись. Десь м’ясо підгоріло, десь недосмажилось, але воно все одно було не до порівняння з консервованою шинкою з вантажівки «Ґрейт Вестерн Маркетс». Вони з Коджаком наминали свіжину… і коли вже майже доїли, над яром попливло таке виття, від якого кров холонула в жилах.