Почувся стукіт підборів, він наближався.
Інші кроки, дрібні й незначні, створювали контрапункт, наздоганяли перші.
«Таки він. Буде видно його лице».
Раптово його артрит посилився. По правді, став нестерпним. Здалося, що наче всі його кістки стали порожнистими й заповнилися битим склом. Але все ж Ґлен озирнувся з цікавістю, на його обличчі розгорнулась очікувальна посмішка, коли чоботи зупинилися перед його камерою.
— Ну ось і ти, — промовив Ґлен. — І ти й не наполовину такий бабай, як я собі уявляв.
По другий бік ґрат стояли двоє. Флеґґ — праворуч від Ґлена. Він був вбраний у джинси і білу шовкову сорочку, яка тепло поблискувала в тьмяному світлі. Він шкірився до Ґлена. За його спиною стояв нижчий чоловік, який зовсім не всміхався. Він мав випнуте підборіддя й очі, що здавалися завеликими для його обличчя. До його шкіри пустельний клімат був немилосердний; вона обгоряла, облазила, потім знов обгоряла. На шиї він мав чорний камінь із червоною цяткою. Вигляд у нього був жирний, смолистий.
— Буду радий познайомити вас із моїм помічником, — зі смішком промовив Флеґґ. — Ллойде Генрейде, це Ґлен Бейтман, соціолог, член Комітету Вільної зони і єдиний нині живий член мозкового центру Вільної зони після смерті Ніка Андроса.
— Дуж’приємно, — процідив Ллойд.
— Як ваш артрит, Ґлене? — поцікавився Флеґґ. Тон у цих словах звучав співчутливий, але в очах поблискувала радість і таємне розуміння, що відбувається насправді.
Ґлен швидко стискав і розтискав кулаки, усміхаючись у відповідь Флеґґові. Ніхто ніколи не дізнається, яких зусиль йому коштувало тримати таку доброзичливу усмішку.
«Цінність самої глини!»
— Добре, — сказав він. — Від сну в приміщенні значно краще, дякую.
Усмішка Флеґґа дещо поблякла. Ґлен на мить уловив у його очах здивування і гнів. Чи страх?
— Я вирішив вас відпустити, — жваво промовив Флеґґ. Знову на його лиці усмішка розгорнулась — осяйна, лисяча. Ллойд тихо ахнув, а Флеґґ розвернувся до нього. — Чи не так, Ллойде?
— Е… правда, — пробелькотів Ллойд. — Таки так.
— Ну то й добре, — невимушено відказав Ґлен. Він відчув, як артрит глибше й глибше врізався в суглоби, сковуючи їх, як лід, розпираючи жаром, як вогонь.
— Вам дадуть невеликий мотоциклик, і ви зможете спокійно поїхати назад.
— Звичайно, без своїх друзів я повернутися не можу.
— Звичайно, не можете. Вам просто треба попросити. Стати на коліна й попросити мене.
Ґлен від душі розреготався. Закинув голову і сміявся. І поки він реготав, біль у суглобах почав відступати. Ґлен відчув себе краще, до нього повернулася сила й витримка.
— Ну ви й фрукт, — сказав він. — Я вам скажу, що робити. Може, ви б знайшли гарненьку купу піску, взяли б молоток і забили б той пісочок собі в дупу?
Лице Флеґґа потемніло. Усмішка зникла. Його очі, раніше такі темні, як гагат на шиї Ллойда, тепер загорілися жовтим світлом. Він потягнувся рукою до замка на дверях і обхопив його пальцями. Почулося електричне гудіння. Між його пальців проскочив вогонь, і запахло жаром. Замок упав на підлогу; він почорнів і димився. Ллойд Генрейд скрикнув. Темний чоловік схопився за ґрати і з гуркотом розчахнув двері.
— Припини сміятися!
Ґлен реготав ще дужче.
— Ану припини сміятися з мене!
— Ти — ніщо! — промовив Ґлен, ще не відсміявшись, витираючи сльози. — О, перепрошую… ми просто були такі перелякані… так серйозно тебе сприймали… я сміюсь і з нашої дурості, і з твоєї жалюгідної безсутності…
— Пристрель його, Ллойде, — звернувся Флеґґ до другого чоловіка. Він жахливо мінився на лиці. Його руки стали немов пазуристі лапи хижака.
— Ну так убий мене сам, коли надумав убити, — сказав Ґлен. — Ти ж не можеш. Торкнись мене пальцем — і спини моє серце. Перехрести мене навпаки — і влаштуй мені великий мозковий крововилив. Виклич блискавку з верхньої розетки — хай мене розрубає навпіл. Ой… ой, мамонько моя… ой, не можу!
Ґлен упав на нари й качався по них, охоплений солодким сміхом.
— Пристрель його! — закричав темний чоловік на Ллойда.
Білий як стіна Ллойд тремтячою рукою витяг із-за пояса пістолет, ледь не впустив і спробував прицілитися в Ґлена. Мусив робити це двома руками.
Ґлен дивився на Ллойда й далі всміхався. З таким виразом обличчя він міг би бути десь на вечірці викладачів «Мозкового ґетто» у Вудсвіллі, штат Нью-Гемпшир: відсміявшись після гарного жарту, він уже був готовий перейти до більш серйозних міркувань і розмов.