— Дивись, мамо Анджі! — кричав Дінні. — Фейвейк!
— Так, але малюкам уже час до ліжечка, — Анджі Гіршфілд повела дитину додому, у глибині душі боячись, що відбувається щось дуже лихе, може, навіть гірше за сам супергрип.
— Хочу подивитися! Хочу дивитись на іскри! — нив Дінні, але вона швидко й рішуче вела його геть.
Джулі Ловрі підійшла до Пацюка — єдиного чоловіка у Веґасі, з яким, на її думку, спати страшно… хіба що зовсім з голодухи. Його чорна шкіра біло-блакитно зблискувала від спалахів зварювання. Він нарядився, як ефіопський пірат: шовкові шаровари, червоний пояс, намисто зі срібних доларів на худій шиї.
— Що тут, Пацючку? — спитала вона.
— Пацюк того не зна, любонько, але Пацюк здогадується. Він роздогадливий, Пацюк. Похоже, буде завтра чорна справа, ой чорна. Чи не хочеш між ділом це саме з Пацючком, любонько?
— Мабуть, — мовила Джулі, — але якби ж ти знав, що ж це буде…
— Завтра весь Веґас дізнається! — сказав Пацюк. — Можеш битися об заклад на свої солодкі пухкі булочки. Ходи-но з Пацючком, і він тобі покаже дев’ять тисяч імен Бога!
Проте Джулі, на Пацюкову прикрість, побігла геть.
Коли Ллойд нарешті ліг спати, натовп розійшовся. На платформах стояли дві великі клітки. У лівій і правій частині обох були квадратні діри. Поряд було припарковано по чотири машини з лебідками. На кожній — важкий буксирний ланцюг. Ланцюги зміїлися по газону перед «Ґранд-готелем» — і кожен був протягнутий у квадратний отвір у клітці.
На кінці кожного ланцюга був один сталевий наручник.
——
На світанку 30 вересня Ларрі почув, як у далекому кінці в’язничного крила відчинилися двері. Хтось швидко біг коридором. Ларрі лежав на нарах, підклавши руки під голову. Попередньої ночі він не спав. Він
(думав? молився?)
Однаково. Хай що він робив, стара рана в його душі нарешті загоїлась, і він відчув спокій. Відчув, як двоє людей, якими він був усе життя — справжнє і ідеальне «я», — злилися в одну істоту.
Його матері сподобався б такий Ларрі. І Риті Блейкмур. Такому Ларрі Вейн Стакі ніколи б не мусив переказувати факти. Такий Ларрі міг би сподобатися навіть отій давній жінці-спеціалісту з оральної гігієни.
«Я загину. І якщо є Бог — а тепер я не сумніваюся, що Він має бути, — нехай буде Його воля. Ми всі помремо і своєю смертю якось покладемо край усьому цьому».
Він підозрював, що Ґлен Бейтман уже загинув. Учора в одному з крил було чути постріли, багато. У той бік вели Ґлена, а не Ральфа. Ну що ж, він був старий, його мучив артрит, а те, що планує їм на ранок Флеґґ, збирається бути вельми неприємним.
Кроки наблизилися до його камери.
— Вставай, батоне, — почувся веселий голос з того боку. — Прийшов Пацюк по твою блідожопу душу, сіре м’ясо.
Ларрі озирнувся. У дверях шкірився чорний пірат із намистом зі срібних доларів на шиї, з оголеним мечем у руці. З-за його спини визирав отой головбух в окулярах. Берлсон його прізвище.
— Що таке? — спитав Ларрі.
— Дорогуню! — сказав пірат. — Кінець. Зовсім кінець.
— Ну, добре, — сказав Ларрі і встав.
Берлсон говорив швидко, і Ларрі було видно, що той боїться.
— Я б хотів, щоб ви знали: це не я придумав.
— Та й нічого тут ти не придумав, наскільки я бачу, — сказав Ларрі. — Кого вчора вбили?
— Бейтмана, — опустивши очі, сказав Берлсон. — Спроба втечі.
— Спроба втечі, — пробурмотів Ларрі. Він почав сміятися. Пацюк, у свою чергу, теж засміявся — з нього. Так разом і сміялися.
Камера відчинилася. Увійшов Берлсон з наручниками. Ларрі не опирався, просто виставив уперед зап’ястя, а Берлсон застібнув браслети.
— Спроба втечі… — сказав Ларрі. — Колись і тебе пристрелять при спробі втечі, Берлсоне. — Він кинув оком на пірата. — І тебе, Пацючку, теж. Застрелять при спробі втечі.
І він знову засміявся, та цього разу Пацюк до нього не приєднався. Він похмуро зиркнув на Ларрі і став підіймати меч.
— Ану опусти, придурку, — сказав Берлсон.
Так вони й пішли втрьох: Берлсон, Ларрі, а позаду Пацюк. Коли вони вийшли з крила, до них долучилися ще п’ятеро. Серед них був і Ральф, теж у наручниках.
— Агов, Ларрі, — сумно сказав Ральф. — Ти чув? Вони тобі сказали?
— Так, чув.
— Сволота. Але ж для них усе майже скінчилося, так?