Вітні востаннє спромігся на голос, і слова вирвалися з його горла здавленим криком.
— Ти взагалі не людина! Ти — якийсь… якийсь диявол!
Флеґґ виставив вказівний палець лівої руки, так що майже торкнувся підборіддя Вітні Горґана.
— Так, це правда, — тихо промовив він, так що його почули тільки Ллойд і Ларрі Андервуд. — Я такий.
Синя куля вогню, не більша за улюблений пінг-понговий м’ячик Лео, зірвалася з кінчика пальця Флеґґа з тихим озоновим потріскуванням.
Юрба зітхнула — наче пронісся осінній вітер.
Вітні скрикнув, але не поворухнувся. Вогняна куля світилася на його підборідді. Раптом густо запахло паленим м’ясом. Куля пройшлася по його губах, запечатавши їх, замкнувши зойк, що стояв за виряченими очима Вітні. Прокотилася однією щокою, пропаливши, як тавро, довгу, глибоку смугу.
Вона запечатала йому очі.
Завмерла над його лобом — і Ларрі почув, як Ральф раз у раз повторює ті самі слова — і Ларрі долучився до Ральфа в цій молитві.
— Не буду боятися злого… не буду боятися злого… не буду боятися злого…
Вогняна куля з обличчя Вітні перекотилася вище — і гаряче запахло паленим волоссям. Покотилася до його потилиці, лишаючи за собою гротескний голий слід. Вітні похитнувся і впав, на щастя, долілиць.
Натовп видав довге, з присвистом: «А-а-ах-х…» Так люди реагують на особливо гарний феєрверк на День незалежності. Тепер синя вогняна куля висіла в повітрі, вона побільшала, на неї неможливо було дивитися, не мружачись. Темний чоловік показав на неї — і вона поволі рушила в бік юрби. Ті, хто був у передніх рядах, — серед них і бліда, немов збиране молоко, Дженні Енґстрьом — відсахнулися.
Громовим голосом, Флеґґ спитав їх.
— Чи є тут ще хтось, не згодний з моїм вироком? Коли є, нехай скаже зараз!
Відповіддю на це стала мертва тиша.
Флеґґ, здається, був задоволений.
— Отже…
Раптом обличчя почали відвертатися від нього. Юрбою прокотився здивований гомін, потім бубоніння. Флеґґа це, здається, заскочило зненацька. Тепер люди в натовпі почали вигукувати, і слова важко було розібрати, у них чулося здивування, сум’яття. Вогняна куля невпевнено крутилася й підскакувала.
До вух Ларрі долинуло гудіння електричного мотора. І знову він почув, як з вуст у вуста передається химерне прізвисько, нерозбірливе, неоднослівне: Чувак… Сміттєбак… Бачок…
Хтось рухався крізь натовп, немов у відповідь на суворе питання темного чоловіка.
——
Флеґґ відчув, як камери його серця сповнюються жахом. То був жах перед невідомим, неочікуваним. Він передбачив усе — навіть дурний імпровізований спіч Вітні. Він передбачив усе, крім цього. Натовп — його натовп — розступався, відходив назад. Почувся зойк — високий, гучний, пронизливий. Хтось відірвався від усіх і побіг. Потім ще один. І тут юрба, яка вже була емоційно заведена, розсипалася й кинулась навтьоки.
— Стояти! — на весь голос закричав Флеґґ, але безрезультатно. Натовп перетворився на сильний вітер, і спинити такий вітер не було до снаги навіть темному чоловікові.
Страшний, безсилий гнів здійнявся в ньому, додаючись до страху, утворюючи якусь нову, летючу суміш. Усе знову пішло не так. В останню мить щось чомусь пішло не так, як із тим старим юристом в Ореґоні, з жінкою, яка перерізала собі горло в розбитому вікні… і Надін… Надін, яка полетіла…
Вони мчали геть на всі чотири боки, топчучи газони перед «Ґранд-готелем», на той бік вулиці, до Стрипу. Вони уздріли останнього гостя, який прибув, наче моторошне видіння зі страшної казки. Може, їм відкрився жаский лик якогось остаточного воздання.
І вони побачили, що везе їм той, хто повернувся з мандрів.
Коли юрба розбіглася, Рендалл Флеґґ теж це побачив, побачив і Ларрі, і Ральф, і застиглий на місці Ллойд Генрейд, який і досі стискав у руках розірваний папір із вироком.
І то був Дональд Мервін Елберт, нині відомий як Чувак-Сміттєбак — нині, і повсякчас, і на віки вічні, алілуя, амінь.
Він сидів за кермом довгого, брудного електромобіля. Заряд у потужних акумуляторах машини майже повністю вичерпався. Машина гула, вила і сіпалася в різні боки. Чувак-Сміттєбак підскакував на її відкритому сидінні, наче навіжена маріонетка.
Він був на останній стадії променевої хвороби. Він облисів. Руки, що стирчали з лахміття, на яке перетворилася сорочка, були вкриті відкритими мокрими виразками. Його лице перетворилося на червоне місиво, з якого вицвілі на пустельному сонці блакитні очі світилися страшним, жалюгідним розумом. Його зуби випали. Нігті теж. Повіки перетворилися на якісь рвані клапті.