— Ми вважаємо, що їм доведеться так само бачити, як їхні діти ведуть цю тяжку боротьбу, — сказав Джордж, — і хтось із дітей може померти: якийсь час здавалося, що й Пітера це чекає, і, наскільки ми зараз розуміємо, це може повторитись. Але ми дуже скоро досягнемо такого моменту, коли всі ембріони у Вільній зоні — й у світі — будуть дітьми двох батьків з імунітетом. І, хоча загадувати наперед неправильно, я б робив ставки на те, що, коли це станеться, перемога буде наша. А поки що ми будемо уважно стежити за Пітером.
— І не лише за ним, якщо це буде додатковою втіхою, — додав Ден. — У дуже реальному розумінні, зараз Пітер належить усій Вільній зоні.
Френ прошепотіла:
— Я просто хочу, щоб він жив, бо він мій і я його люблю.
Вона подивилася на Стю.
— І він — мій зв’язок зі старим світом. Він більше схожий на Джесса, ніж на мене, і я рада. По-моєму, це правильно. Чи ти розумієш, коханий?
Стю кивнув, і в нього виникла химерна думка: як же йому хотілося б посидіти з Гепом, Нормом Брюеттом і Віком Пелфрі, випити з ними пивка, подивитися, як Вік курить свою смердючу самокрутку, розказати їм, як усе було. Вони завжди називали його Мовчуном Стю; старий Стю, казали вони, як «блін» скаже — так і це вже забагато. Але тепер він би їм усі вуха проговорив. Балакав би день і ніч. Він наосліп схопив Френ за руку, відчуваючи сльози в очах.
— У нас обхід, — сказав Джордж, встаючи, — але Пітера ми будемо уважно спостерігати, Френ. Щойно ми все будемо точно знати, одразу вам повідомимо.
— А коли я зможу його годувати? Якщо… якщо він не…
— За тиждень, — сказав Ден.
— Але ж це довго!
— Це для нас усіх буде довго. У Зоні в нас шістдесят одна вагітна, і в дев’ятьох дитина зачата до супергрипу. Для них це буде особливо довго. Стю, приємно було познайомитися! — Ден простягнув руку, Стю її потиснув. Лікар вийшов швидко, як людина, яка поспішає робити важливу справу.
Джордж потиснув руку Стю і сказав:
— Побачимося, ну, хоча б завтра по обіді, не пізніше, угу? Тільки скажіть Лорі, щоб записала вас на зручний час.
— Навіщо?
— Нога, — сказав Джордж. — Болить, правда ж?
— Не те щоб дуже…
— Стю! — Френні сіла на ліжку. — Що в тебе з ногою?
— Поламана, погано зрослася, перевантажена, — сказав Джордж. — Кепська справа. Але поправна.
— Ну… — почав Стю.
— Ніяких «ну»! Дай я подивлюся, Стюарте! — бганка-забаганка повернулася.
— Пізніше, — сказав Стю.
Джордж підвівся.
— Підійдіть до Лорі, будь ласка,
— Підійде! — сказала Френні.
Стю всміхнувся.
— Аякже. Начальниця сказала.
— Як гарно, що ви повернулися, — сказав Джордж. Здавалося, на його язику крутиться тисяча запитань. Він злегка похитав головою і пішов, міцно причинивши двері.
— Покажи, як ти ходиш, — сказала Френні. На її лобі знову залягла бганка-забаганка.
— Ну, Френні…
— Покажи, покажи, як ти ходиш.
Він пройшовся палатою. На вигляд це нагадувало, як матрос ходить хиткою палубою. Коли він пройшов повз неї, вона заплакала.
— Ой, Френні, зайчику, не треба…
— Треба! — сказала вона і затулила обличчя руками.
Він сів поряд і відвів її руки.
— Ні, не треба плакати.
Вона поглянула на нього відкритим поглядом, сльози ще текли її щоками.
— Стільки людей загинули… Гарольд, Нік, Сьюзен… а Ларрі? А Ґлен і Ральф?
— Не знаю.
— А що ж Люсі скаже? Вона за годину прийде. Вона щодня приходить, вона сама зараз на четвертому місяці. Стю, а коли вона тебе спитає…
— Вони там загинули… — сказав Стю, скоріше до себе, ніж до неї. — Я так думаю. У душі я це знаю…
— Не кажи це так, — благала Френ. — Люсі так не кажи. Це їй серце розіб’є.
— Мені думається, вони були як жертва. Бог завжди вимагає жертв. У Нього всі руки в крові. Чому? Не знаю. Я не такий уже мудрий. Мо’, це не Він такий, а ми такі, що воно так виходить… Тільки я точно знаю, що бомба вибухнула у них — а могла б у нас, — і на якийсь час ми в безпеці. На якийсь недовгий час.
— А Флеґґ уже загинув? Зовсім?
— Не знаю… Мені думається… нам слід бути пильними. А у свій час хтось має знайти те місце, де зробили всі такі зарази, як Капітан Трипс, засипати його землею і сіллю, а потім помолитися над ним. Помолитися за нас усіх.
——
Значно пізніше того вечора, незадовго до півночі, Стю котив її коридором лікарні в інвалідному візку. Поряд ішла Лорі Констебл, а Френ подбала, щоб Стю записався до Джорджа.
— У вас такий вигляд, ніби у візок треба було вас посадити, Стю Редмане, — відзначила Лорі.