— Я знаю, тобі пропонують місце в Комітеті, — вагаючись, мовила Френ.
— У мене таке відчуття, що воно почесне, правда ж?
Френ, здається, стало легше.
— Ну…
— Але в мене така думка, що якщо я відмовлюся, то нещаснішим не стану. Я — останній релікт старого Комітету. Та й ми були кризовим Комітетом. Тепер криза минула. А як Пітер, Френні?
— Мені здається, він доросте до подорожей у червні, — сказала вона. — І я б хотіла почекати, доки Люсі народить.
Після того як 4 січня на світ з’явився Пітер, у Зоні народилося ще вісімнадцять дітей. Четверо померли, усі решта були в порядку. Скоро вже почнуть народжуватися діти, обоє батьків яких мають імунітет, і цілком можливо, що дитина Люсі серед них буде першою. Її строк був 14 червня.
— А як тобі думка вирушити першого липня? — спитав він.
Френ засяяла.
— Правда? Ти хочеш?
— Звичайно.
— Це ти не тільки для того, щоб мене порадувати?
— Ні, — сказав він. — Інші люди теж виїжджатимуть. Не багато, не одразу. Але дехто.
Вона кинулася йому на шию.
— Може, то буде просто як відпустка, — сказала вона. — А може… може, нам справді сподобається, — вона сором’язливо глянула на нього. — Може, захочемо лишитися.
Він кивнув.
— Може.
Але він замислився, чи хтось із них по-справжньому захоче надовго оселятися будь-де.
Він поглянув на Люсі й Пітера. Люсі сиділа на ковдрі й чукикала Пітера. Хлопчик сміявся і намагався схопити Люсі за ніс.
— А ти подумала, що він може захворіти? А якщо ти знову завагітнієш?
Вона всміхнулася.
— Є книжки. Прочитаємо. Не можна ж усе життя боятися, правда?
— Та, мабуть, ні…
— Книжки й хороші ліки. Ми зможемо навчитися користуватися ними, а коли скінчаться ліки, то… можна навчитися знову їх робити. А якщо говорити про хворобу і смерть… — вона кинула погляд на велику долину, де останні групки дітей брели до пікніка, спітнілі й задихані. — То тут це теж може бути. Пам’ятаєш Річа Моффата?
Він кивнув.
— І Ширлі Геммет?
— Так.
Ширлі в лютому померла від серцевого нападу.
Френні взяла його за руки. Її очі були ясні й блискучі, сповнені рішучості.
— Я кажу: ми в житті ризикуємо, беремо на себе ризик жити, як хочеться.
— Правда. Мені ця думка подобається. По-моєму, правильно.
— Я кохаю тебе, Східний Техасе.
— Аналогічно, мем.
Пітер знову заплакав.
— Гляньмо, що негаразд у нашого імператора, — сказала вона й обтрусила зі штанів травинки.
— Спробував поповзти і носиком стукнувся, — пояснила Люсі, передаючи Пітера Френ. — Бідолашний.
— Бідолашний, — пожаліла його Френ і пригорнула Пітера. Він звично поклав голівку їй на плече, подивився на Стю і всміхнувся. А Стю всміхнувся Пітерові.
— Ку-ку, малий! — сказав він, і Пітер засміявся.
Люсі подивилася на Френ, потім знову на Стю і знову на Френ.
— Ви їдете, так? Ти його вмовила.
— Та, мабуть, умовила, — сказав Стю. — Але ми тут пробудемо доволі довго, дочекаємося дізнатися, що в тебе за начинка.
— Я рада! — сказала Люсі.
Здалеку почувся дзвін — його потужні ноти неначе вкарбовувалися в день.
— Обідати, — сказала Люсі і встала. Погладила свій величезний живіт. — Чуєш, мале? Їсти будемо. Ой, не буцайся, я вже йду.
Стю і Френ теж підвелися.
— Ось, візьми хлопця, — сказала Френ.
Пітер заснув. Троє дорослих пішли разом угору до амфітеатру «Світанок».
СУТІНКИ, ЛІТНІЙ ВЕЧІР
Вони сиділи на ґанку, сонце сідало, а перед ними Пітер весело повзав запорошеним двором. Стю сидів у плетеному кріслі, яке за роки служби добряче прогнулося. Ліворуч від нього в кріслі-гойдалці вмостилася Френ. У дворі, ліворуч від Пітера, схожа на бублик тінь гойдалки-шини бездонно лежала на землі в теплих останніх променях дня.
— Вона тут довго жила, так, — тихенько спитала Френ.
— Довго-довго, — погодився Стю і показав на Пітера. — Він зараз замаститься весь.
— Є вода. Тут колонка. Покачати, і все. Усі вигоди, Стюарте.
Він кивнув і більше нічого не сказав. Закурив люльку, випустив кілька довгих хмарок диму. Пітер озирнувся перевірити, чи батьки на місці.
— Привіт, малюче, — сказав Стю і помахав йому.
Пітер упав. Потім знову став на ручки й ніжки і порачкував великим колом далі. У кінці ґрунтової дороги, яка йшла крізь поле дикої кукурудзи, стояв маленький «віннебаґо» з лебідкою, причепленою спереду. Вони рухалися здебільшого другорядними дорогами, але раз у раз лебідка ставала їм у пригоді.