Воно теж стало лізти нагору — цього разу не сосиски з пирогом, а вино й цукерка «Пейдей». Бо з такого мавп’ятника йому не вибігти, хіба що перебратися на безлюдний острів, де ніхто ніколи не жив, і хоч він і тепер найдужче у світі не любив блювати, зараз це з ним станеться…
— Ларрі? З тобою все гаразд?
Це його так вразило, що з горла в нього вирвалося раптове «Ай!» — і він підскочив. До нього звертався Лео: хлопчик сидів на бордюрі у трьох кварталах від будинку Гарольда. Він грався м’ячиком для пінг-понгу, набиваючи його об тротуар.
— Що ти тут робиш? — спитав Ларрі. Серце поволі сповільнювало биття.
— Я хотів піти додому разом з тобою, — сором’язливо промовив Лео. — А до того в дім іти не хотів.
— Чому ж? — спитав Ларрі і сів на бордюр коло Лео.
Лео знизав плечима і знову став дивитися на м’ячик. Той тихо стукався об асфальт: «пок! пок!» — і повертався в його долоню.
— Не знаю.
— Лео!
— Що?
— Для мене це дуже важливо. Бо мені Гарольд подобається… і не подобається. Якесь подвійне почуття в мене до нього. У тебе таке до людини бувало?
— Ні, в мене до нього тільки одне почуття.
Пок! Пок!
— Яке?
— Боюся, — просто відповів Лео. — Може, додому вже підемо, до мами Надін і мами Люсі?
— Давай.
Вони рушили вздовж Арапаго. Якийсь час мовчали; Лео й далі кидав м’ячик об землю і вправно ловив.
— Вибач, що змусив тебе так довго чекати, — сказав Ларрі.
— Та нічого.
— Ні, правда, коли б я знав, я б швидше до тебе прийшов!
— А в мене справа була. Я оце знайшов у того на газоні. М’ячик для понг-пінгу.
— Пінг-понгу, — мимохідь поправив Ларрі. — А як ти гадаєш, чому Гарольд жалюзі опустив?
— Щоб ніхто не міг зазирнути, мабуть, — сказав Лео. — Щоб він щось таємне міг робити. А воно як у мертвих, правда?
Пок! Пок!
Вони йшли далі, дісталися рогу Бродвею й завернули на південь. Тепер вони бачили на вулицях інших людей: жінки дивились у вітрини на сукні, чоловік із кайлом повертався звідкись, інший невимушено сортував риболовні снасті у розбитій вітрині спортивної крамниці. Ларрі побачив Діка Воллмена зі свого гурту, який їхав на велосипеді в інший бік. Той помахав Ларрі й Лео. Вони — йому.
— Щось таємне… — замислився Ларрі вголос, уже не намагаючись випитати в хлопчика.
— Може, він молиться темному чоловікові, — кинув Лео, і Ларрі смикнувся, наче його вдарило струмом. Лео не помітив цього. У нього м’ячик виконував подвійний стрибок: відскакував від тротуару, бився об стіну, і тоді Лео його ловив: пок-поп!
— Ти так справді вважаєш? — спитав Ларрі, намагаючись не показувати свого хвилювання.
— Не знаю. Але він не такий, як ми. Багато усміхається. Але я думаю, в ньому якісь черви сидять і змушують його всміхатися. Такі білі, здорові, які мозок виїдають. Як опариші.
— Джо… Тобто, Лео…
Очі Лео — далекі, відсторонені, китайські — раптом проясніли. Хлопчик усміхнувся.
— Диви, там Дейна. Вона мені подобається. Привіт, Дейно! — закричав він і замахав їй. — Жуйка в тебе є?
Дейна, яка змащувала зірочку на десятишвидкісному велику, тендітному, як павучок, озирнулася й усміхнулася. Вона сунула руку в кишеню блузки й дістала п’ять пластинок «Джусі Фрут» — наче карти в грі. Лео з радісним сміхом помчав до неї, стискаючи в руці м’ячик, його довге волосся маяло. Ларрі провів його поглядом. Оця думка про черву за усмішкою Гарольда… звідки в Джо (та ні ж бо, Лео він, принаймні я так вважаю) така тонка думка — і така страшна? Хлопчина був у якомусь напівтрансі. І не тільки він: скільки разів він, Ларрі, сам раптово зупинявся серед вулиці і якусь мить дивився в нікуди, а потім ішов далі? Усе змінилося. Наче всі людські чуття загострилися, збільшилися на одиницю.
Страшно, просто жах.
Ларрі заворушив ногами, пішов туди, де Дейна частувала Лео жувальною гумкою.
——
Того вечора Стю і Френні прали в маленькому дворику за будинком. Вона набрала в мілкий тазик води, натрусила туди ледь не півпачки «тайду» і стала все мішати ручкою від швабри, доки вийшла неприємного вигляду піна. Френ не була впевнена, чи все правильно робить, але хай їй грець, якщо вона піде до матінки Ебіґейл і зізнається у своїй невмілості.
Френні висипала одяг у крижану воду, потім похмуро вскочила туди й почала топтати прання, як сицилієць — виноград на вино. «Ваша нова модель “Мейтаґ-5000”, — думала вона. — Метод двоногого перемішування, ідеальний для кольорових речей, тонкої білизни і…»