Вона озирнулася й подивилася на чоловіка, що стояв у хвіртці, яка вела на задній двір, і весело дивився на неї. Френні зупинилася, дещо задихана.
— Ха-ха, дуже смішно. Давно тут стоїш, розумнику?
— Хвилини зо дві. А як це у вас називається? Шлюбний танок дикої качки?
— І знов ха-ха, — вона холодно подивилася на нього. — Ще один такий прикол — і спатимеш на дивані чи на горі Флеґстафф зі своїм друзякою Ґленом Бейтманом.
— Ну, я ж не хотів…
— А тут і твій одяг теж, містере Стюарт Редман. Хоч який ти там отець-засновник, але й у тебе, бува, на трусах смуги лишаються!
Стю усміхнувся, потім ширше і врешті зареготав.
— Ну ти сувора, люба моя!
— Наразі в мене не надто делікатний настрій.
— Ну вискоч на хвильку. Побалакати треба.
Френні була рада, хоч потім і ноги мити доведеться перед тим, як продовжити прання. Її серце калатало, не щасливо, а доволі печально, як вірна машина, яку хтось із помітним браком здорового глузду запустив неправильно. Якщо так прала моя прапрапрабабця, подумала Френ, то їй, мабуть, належала та кімната, яку мати так плекала й берегла. За професійний ризик.
Вона подивилася на ноги дещо розчаровано. На них ще лишалася сірява мильна піна. Френ з огидою її витерла.
— Коли моя жінка прала вручну, — сказав Стю, — то вона брала… як його? Пральну дошку чи що. У мами моєї, пам’ятаю, їх штук три було.
— Знаю, — роздратовано сказала Френні. — Ми з Джун Брінкмеєр пів-Боулдера облазили, шукаючи таку. Жодної не знайшли. Техніка завдає удару у відповідь.
Він знов усміхався.
Френні взялася руками в боки.
— Ти мене образити хочеш, Стюарте Редман?
— Ні, мем. Я просто типу знаю, де взяти тобі пральну дошку. І для Джуні, як їй треба.
— Де ж?
— Спочатку пусти мене перевірити, — його усмішка зникла, і він обійняв її і притулився лобом до її лоба. — Знаєш, я дуже вдячний тобі за прання мого одягу, — сказав він. — І я знаю, що вагітна жінка краще за мужика знає, що їй можна робити, а що ні. Але, Френні, нащо морочитися?
— Нащо?! — вона в глибокому здивуванні подивилася на нього. — Ну, а носити ти що будеш? Ти що, хочеш у брудному ходити?
— Френні, та в крамницях того одягу хоч завалися. А в мене розмір поширений.
— То що, старе треба повикидати лише тому, що воно брудне?
Він трохи ніяково знизав плечима.
— Ні, так не годиться, ні-ні, — сказала вона. — То вже старий звичай, Стю. Як оті коробочки, в які біґмаки клали, чи пляшки, які не здають. Це заново починати не випадає.
Він легенько її поцілував.
— Гаразд. Тільки тоді наступне прання на мені, чуєш?
— Обов’язково, — хитрувато посміхнулася Френні. — І як довго це буде? До пологів?
— Доки ми ввімкнемо електрику, — сказав Стю. — Тоді я тобі принесу найбільшу, найблискучішу машину, яку знайду, і сам підключу.
— Приймається! — вона міцно його поцілувала, і він відповів на цілунок, ворушачи їй волосся сильною рукою. Від цього в неї почало поширюватися тепло (скажемо прямо, стало гаряче, я штучка гаряча і мені завжди гаряче, коли він таке робить) — спочатку на соски, потім до низу живота.
— Краще зупинися, — доволі задихано промовила Френні, — якщо не задумав щось іще крім розмови.
— Мабуть, потім побалакаємо.
— А одяг…
— Для застарілого бруду замочування корисне, — серйозно сказав він. Френ засміялась, і він зупинив її сміх поцілунком. Коли він її підняв, поставив на ноги й повів у дім, її вразило, як сонце пече їй плечі, Френ замислилася: «А раніше так гаряче бувало? Так сильно? У мене на спині всі прищі зійшли… Це ультрафіолет, цікаво, чи широта? Тут щоліта так? Справді так гаряче?»
А потім він почав з нею всяке робити, уже навіть на сходах — щоб вона стала гола, щоб стала гаряча, щоб кохала його.
——
— Ні, ти сідай, — сказав він.
— Але…
— Я серйозно, Френні.
— Стюарте, вони там коагулюють чи щось таке. Я туди навалила півпачки «Тайду».
— Не хвилюйся.
То вона сіла в садове крісло під тінистим навісом будинку. Він два таких тут поставив, коли вони повернулися у двір. Стю роззувся, зняв шкарпетки і підкатав штани до колін. Коли він став у тазик і почав із серйозним виглядом топтатися по речах, Френні не втрималася від сміху.
Стю позирнув на неї і сказав:
— На дивані ночувати захотіла?
— Ні, Стюарте, — щиро розкаялася вона і знову захихотіла… доки по щоках потекли сльози, а дрібні м’язи живота стали наче гумові та ослабли. Коли вона знову змогла оволодіти собою, Френ сказала: